Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

- Навіщо ж? - щиро здивувався Микула. - Мені вже тієї їжі доста наносили... І платно я маю ще з походу.

- А тут нова сорочка й ногавиці, - почув тоді Микула жіночий голос. - Візьми, воїне, сама пряла, ткала й пошила.

- Спасибі, спасибі! - подякував Микула. - Та чого ж ви стоїте, людіє, підходьте ближче, спочиньте.

Пізні гості ступили в лодію, сіли, жінка - під насадом, де було зовсім темно, чоловік - проти місяця, і Микула побачив, що чоло його перетинає глибокий шрам.

- То й ти, бачу, помічений! - промовив він.

- Було таке, - махнув рукою чоловік. - Тільки давно, вже й забулося.

- О ні, - заперечив Микула і торкнувся свого чола, - таке, чоловіче, не забувається!

Поки вони говорили, жінка сиділа під насадом і слухала. На ній було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тільки очі, що, як здалося йому, були прикуті до нього.

- Куди ж ти поїдеш? - запитав його чоловік. - І коли?

- А куди ж? - відповів Микула. - Додому, до Любеча. Жінка зітхнула.

- Тепер уже недалеко, - сказав Микула. - От був я, люди добрі, далеко - за морем Руським, за Дунаєм-рікою, за горами Родопськими...

- І князя Святослава бачив? - запитав чоловік. Місяць швидко піднімався в небі, став меншим, але ясним, у воді від берега далеко до пониззя постелилась срібляста доріжка.

Микула розстебнув комір сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю доріжку.

- Гай-гай! - відповів він чоловікові. - Питаєте, чи бачив? Та не тільки бачив, а увесь час з ним попліч ішов. А в Доростолі - є такий город над Дунаєм - мій меч князеві Святославу життя врятував...

Жінка й чоловік напружено слухали, і Микула відчув, що міг би говорити про князя отак і до ранку.

- А в останню ніч, - вів він, - нехай прощен буде наш князь, - ми з ним поруч і спочивали. Було тихо, як і нині, темно-темно, вої спали, тільки князь Святослав не лягав, та ще я сидів недалеко. "Ти чому не спиш?" - запитав мене князь. "Сиджу, - кажу я, - а спати не хочеться... Вода тече - рідна вода, зорі вгорі - як сторожа, солов'ї співають - дихнути боїшся..." - "Правда, - згодився князь, - люба рідна земля, ніде кращої немає..."

- І більш нічого не говорив князь? - сухим голосом запитала жінка.

- О ні, жоно! Дуже багато говорив... Я йому розповів про себе, просив у гості приїхати, і він пообіцяв, що буде гостем мого дому... Багато-багато ми з ним тоді говорили... І про дочку я його просив.

- Про дочку? - насторожилась жінка.

- А я хіба не розповідав вам про неї?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечі, а там приїхав до мене син Добриня, забрав її сюди, в Київ... Чув я, що пізніше Малуша тут, на Горі, в княгині Ольги ключницею ніби була, та не впоралась, послала її княгиня в якесь село...

- Звідкіля ж ти, чоловіче, це знаєш? - тихо промовила жінка.

- А я, коли йшов на брань, був у Києві, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тоді мені одна жона - Пракседою, здається, її звали, ключниця княжа, - розповіла про Малушу... І молодого княжича Володимира тоді я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду... А ви що ж, - звернувся Микула до чоловіка й жінки, - може, щось чули про Малушу, так скажіть-бо, скажіть...

- Почекай, чоловіче, - суворо втрутилась жінка, - ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?..

- Аякже, аякже! - відповів їй Микула. - Я ж йому все розповів так само, як і вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.

- І що князь?

- "Ти не уболівай, Микуло, - сказав князь. - Будеш у Києві - знайдеш Малушу. І я сам допоможу - пошукаю її... Жива вона й здорова, де ж їй бути?! Буде, буде наша Малка..." Так сказав князь.

Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловік й жінка нічого не відповідали.

- Тобі сказали правду про твою дочку Малушу, - нарешті промовила жінка. - Вона працювала тут, на Горі, потім княгиня Ольга послала її в село своє...

- Де ж це село? - запитав Микула. - Скажи мені, жоно, піду туди, знайду її, заберу в Любеч.

Жінка обернулась обличчям до Дніпра, довго дивилась на сріблясту мінливу доріжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив її ніс, підборіддя, очі.

Щось дивне, незвичайно смутне і навіть більше - страшне, значиме, рідне відчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тільки мить, жінка знову обернулась до Микули, знову темним стало її обличчя.

- Не шукай своєї дочки, воїне, - промовила жінка, - бо вона померла.

Він схопився на ноги, благальне простягнув уперед руки.

- Що ти сказала, жоно?! - крикнув Микула. - Ні, це мені, либонь, почулося! Жоно, жоно, - він зробив крок у лодії, - скажи мені правду, невже вона, моя Малуша...

Жінка опустила голову, але повторила твердо, виразно:

- Так, чоловіче, твоя дочка Малуша померла.

- Коли?

- Навесні... Тоді, коли загинув і князь Святослав.

- Разом з князем Святославом? О боги, боги! То скажи ж, скажи мені, де її могила? Якщо немає в живих, то піду помолюсь богам і сотворю жертву.

Жінка промовила:

- Не знайдеш ти могилки Малуші... втонула вона в Дніпрі...

3

Обхопивши голову руками, сидів Микула, - він не чув, не бачив нічого, що діялось навкруг. Чоловік і жінка якийсь час постояли, попрощались, вийшли з лодії, піднялись на кручу й пішли стежкою понад Дніпром.

Так вони йшли довго мовчки серед кущів і дерев, попереду - жінка, за нею чоловік. Нарешті жінка зупинилась.

Перед ними лежав широкий, вкритий сріблястою росою луг, високо вгорі висів світло-голубий місяць, ген за лугом котив води Дніпро.

- Боже мій, боже мій! - задихаючись, схопилась за груди жінка. - Бідний, нещасний мій батько Микула...

Вона хитнулась і, мабуть, упала б, але Тур підхопив її, посадив на якомусь пні, сам сів на землю біля