Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

Куро ворухнув настовбурченими вусами й зареготав.

Він неможливий хвалько, отже, й не дуже багатий на розум. Тому досить на його базікання захоплено муркотіти, як він стає лагідний і піддатливий. Це я збагнув ще з першого нашого знайомства. Отож, щоб не погіршити наших стосунків, я вирішив не виправдовуватись, а дати Куро похвалитися своїми заслугами і таким чином виграти час. Я влесливо промовив:

— У тебе куди більший досвід. Мабуть, чимало пацюків переловив?

Як і слід було сподіватися, Куро прорвало:

— Не так і багато, а кілька десятків набереться, — самовдоволено заявив він і провадив далі: — Сотню-дві пацюків завжди можна зловити, а от тхір ще в лапи не попадався. Якось через нього в халепу вскочив

— Та невже? — заохочував я.

А Куро, кліпаючи великими очима, не вгавав:

— Те сталося минулого року під час генерального

прибирання у нашому будинку. Господар узяв мішок і заліз під веранду по вапно і там наскочив на тхора. Він, стерво, було розгубився, а потім як очманілий вискочив надвір.

— Та що ти! — висловив я вдаваний захват.

— Не такий він і страшний той тхір, як дехто гадає. Та й сам він трошки більший за пацюка. «Ну, негіднику, ти від мене не втечеш!» — подумав я й, кинувшись навздогін, нарешті загнав його у канаву.

— Молодчага! Так йому й треба! — не переставав я захоплюватися.

- І в останню мить, коли я от-от мав його схопити, він випустив страшний сморід. Такий гидотний сморід, що й тепер, як побачу тхора, мене одразу нудить, — тут Куро навіть помахав лапою перед носом, немов відганяв той сморід. Мені навіть стало жаль його. Аби його підбадьорити, я мовив:

— Зате вже як тобі на очі потрапить пацюк, вважай, йому капець. Ти ж неабиякий мастак ловити пацюків. І погладшав ти, певне, тому, що завжди ласуєш м’ясом.

Дивна річ — мої одверті лестощі призвели до несподіваного наслідку.

Куро тяжко зітхнув і сказав:

— Ех, як подумаєш, що все марнота… Скільки б тих пацюків не спіймав… А ти знаєш, що в світі нема істоти, нахабнішої за людину? Тільки-но я зловлю пацюка, як люди його одразу відбирають і несуть поліцаєві. А він же не питає, хто зловив, а платить п’ять сен [11] тому, хто приніс. Господареві я вже заробив так до півтори єни. А щоб мене почастувати — і не збирається. Усі люди — грабіжники у подобі праведників.

Ти ба, як неосвічений Куро збагнув людську вдачу! Він неймовірно розлютився, шерсть у нього настовбурчилася. Мені стало аж лячно, і я вирішив забратися додому. Відтоді я вирішив ніколи не ловити пацюків і не приставати до Куро, щоб разом пошукати смачної їжі. Не треба мені тієї страви. Краще висплюся. Коли живеш у вчителя, сам починаєш скидатися на нього. А якщо не шануватися, то можна навіть захворіти на нетравлення шлунка.

Коли вже зайшлося про вчителя, то скажу, що останнім часом мій господар, здається, нарешті, зрозумів, що акварельними фарбами він нічого не досягне, і першого грудня записав у щоденнику:

«Сьогодні на зборах я вперше зустрівся з добродієм N. Кажуть, він страшенний розпусник. У нього справді вигляд бувальця. Такі жінкам до вподоби. Тому слушніше було б сказати, що N хоч-не-хоч змушений ходити в розпусниках. Подейкують, ніби його дружина була гейшею — ну, що ж, йому можна тільки позаздрити. Споконвіку розпусників ганять здебільшого ті, хто сам нездатен бути таким. Більше того, серед людей, що прагнуть набути репутації розпусників теж чимало невдах. І все ж вони не відступаються від свого. Вони досягають в розпусті того ж, що я в живопису, однак вважають себе бувалими людьми. Якщо можна зажити слави розпусника, випивши в ресторані чарку саке й відвідавши чайний будиночок з гейшами, то чим же я не художник? Будь-який неотесаний провінціал стоїть набагато вище від тих дурноверхих бувальців, як і кожна ненамальована картина краща за мою мазанину».

Навряд чи можна погодитися з такими міркуваннями про бувалу людину. А от заздрити чоловікові, в якого дружина була гейшею, взагалі не личить учителеві.

Лише в тому господар мав слушність, що критично поставився до своїх малярських спроб.

Та хоч він і правильно оцінив свої здібності, проте ще надмірної самовпевненості не позбувся. Через два дні, четвертого грудня, він записав у щоденнику:

«Минулої ночі мені приснилося, начебто невдалу картину, яку я викинув, хтось вставив у рамку й повісив на стіні. Стою я перед нею і раптом відчуваю себе справжнім художником. Важко й уявити, як мені було приємно! Отже, моя картина чогось таки варта! Але промайнула ніч, розвиднілося і з першими променями сонця я відчув себе знову нездарою».

Господареві навіть уві сні ввижається його картина. Значить, через свою вдачу художник не зможе стати бувалою людиною, одним з тих, кого називають «мудрецями».

Наступного дня, після того як господареві примарилася картина, його відвідав отой мистецтвознавець в окулярах із золотою оправою. Він уже давно не навідувався до нас. Зайшовши до кімнати, гість насамперед спитав:

— То як картина?

— Я послухався твоєї поради й спробував малювати з натури, — почав господар. — І справді, малюючи з натури, я навчився завважувати раніше непомітні для мого ока деталі, навчився відрізняти найтоншу гру барв. На Заході давно малюють з натури, тому й досягли великого поступу в мистецтві. О, великий Андреа дель Сарто!

Здавалось, господар зовсім забув, що він записав у щоденнику про великого майстра.

Мистецтвознавець розсміявся.

— А знаєш, я це тобі знічев’я наплів. — І почухав потилицю.

— Що «наплів»? — господар ще не здогадався, що його пошили в дурні.

— Та про того Андреа дель Сарто, яким ти так за хопився. Я все вигадав. Бо не сподівався, що ти так поважно сприймеш мої слова… Ха-ха-ха! — Видно було, що він задоволений своєю витівкою.

3 веранди я чув усю розмову й намагався уявити, що ж буде записано у щоденнику сьогодні.

Мистецтвознавець полюбляв жартувати, наплести співрозмовникові сім мішків гречаної вовни. Наче байдужий до того, який відгук у душі мого господаря знайшла розмова про Андреа дель Сарто, він гордовито промовив:

— Ну й потішно буває, коли людина всерйоз сприймає жарти. Недавно я розповів одному студентові, що Ніколас Ніклбі [12] порадив Гіббонові [13] не писати «Історію Французької революції»., найвидатніший твір свого часу, французькою мовою, і книжку опублікували англійською. Той студент мав з біса чудову пам’ять, і як було смішно, коли він буквально всі мої слова поважно, виклав