Елері Квін - Божий світильник. Куля для боса

я знайшов вашого батька, вперше прийшов до нього й показав вашого листа й фотокартки, він... Я пе-вен, міс Мейх’ю, вам буде приємно почути, що він одразу запалився бажанням побачити вас, і то якомога швидше. Останні роки йому, мабуть, було дуже важко. З його розладнаною психікою... Я виконав його прохання й написав вам. Другий мій візит до нього був, на жаль, останнім. Він тоді заговорив про спадщину...

Еллері здалося, що Райнак міцніше стис руками кермо, хоч на його вустах так само грала спокійна, лагідна усмішка.

— Прошу вас, містере Торн, — стомлено промовила Еліс,— мені... мені несила розмовляти про це зараз.

Автомобіль мчав безлюдним шосе, немовби намагаючись утекти від негоди. Над усією округою нависало похмуре, свинцево-сіре небо. Холод проходив у машйну, забирався під одяг. Еллері поворушив ногами й, озирнувшись, кинув погляд на Еліс Мейх’ю. Вона сиділа нерухомо, тримаючи на колінах стиснуті в кулачки руки. У сутіні невиразно біліло її обличчя. Торн поруч із нею замислено дивився у вікно.

— Чорт забирай, здається, буде сніг! — надуваючи щоки, бадьоро проголосив Райнак.

Ніхто йому не відповів.

Вони їхали не зупиняючись. Одноманітний краєвид був такий самий похмурий, як і погода. Машина давно вже звернула з шосе й тряслася розбитою, скутою морозом лісовою дорогою, що вела кудись на схід, плавно вигинаючись нескінченною дугою. Чорне плетиво мертвих дерев і густого підліска обабіч дороги було наче обвуглене і справляло гнітюче враження.

— Мов нічийна земля! — вихопилося в Еллері, якого підкидало на сидінні поруч з Райнаком.

Товстун, повівши плечами, кивнув головою.

— Місцеві жителі так і кажуть. Правда ж, Богом забута земля? Але Сільвестр, коли чув таке, завжди дуже гнівався.

— Місце й справді не дуже привабливе,— глухо озвалася Елліс. Вона, як видно, думала про батька, що жив у цій пустці, і про матір, що втекла звідси багато років тому.

— Так було не завжди,— по-жаб’ячому надуваючи щоки, зауважив Райнак.— Пам’ятаю, в мої дитячі роки тут було дуже гарно й багатолюдно. Це місце могло стати центром густонаселеної округи, але прогрес обминув його, а кілька лісових пожеж довершили справу.

— Це жахливо! — тяжко зітхнула Еліс.— Просто жахливо!

— Люба моя Еліс,— вів далі Райнак,— у вас говорить ваша наївність. Життя — це жорстока боротьба за можливість скрасити жахливу дійсність. Навіть більше, життя — досить нудна штука. Навіщо себе обманювати? Якщо добре подумати, то навряд чи варто жити взагалі. Та коли ви вже мусите жити, то мусите змиритися з тим, що все навколо прогнило.

— А ви філософ, докторе,— озвався адвокат.

— Я просто чесна людина.

— Знаєте, докторе,— не витримав Еллері,— ви починаєте мені набридати.

Товстун тільки зиркнув на нього й промовив:

— А ви, Торне, теж згодні з вашим загадковим колегою?

— Я скажу, мабуть, досить банальні слова: судять не по словах, а по ділах. Я шість днів не голився і сьогодні вперше після похорону Сільвестра Мейх’ю залишив його будинок.

— Як так, містере Торн? — повернулася до нього Еліс.

— Пробачте, міс Мейх’ю,— відказав адвокат, — На все свій час.

— Ви нас ображаєте,— усміхнувся Райнак, вправно об’їжджаючи глибоку вибоїну. — Боюсь, у моєї племінниці складеться хибне враження про її родину. Немає сумніву, у нас є вади, а оскільки багато наших поколінь гартувалися в холоді, то кров теж, мабуть, трохи остигла. Але ж хіба найкраще вино буває не з найглибших холодних погребів? Досить поглянути на Еліс, аби зрозуміти, що я маю на увазі. Така врода — витвір багатьох попередніх поколіпь.

— Моя мама до цього теж певною мірою причетна, дядечку Герберт,— дорікнула Еліс.

— Ваша мама; люба моя, була лише посередниця, — заперечив товстун. — У вас типові риси родини Мейх’ю.

Еліс промовчала. Дядько, якого вона побачила сьогодні вперше, симпатії в неї не викликав. Не покладала дівчина великої надії й на те, що кращими виявляться родичі, З якими вона мала незабаром зустрітися. Тітонька Сара батька пережила, але ця хвороба, здається, не обминула і її. Щодо тітоньки Міллі, то хай там яка вона була колись, а досить глянути на Райнака, щоб здогадатися, яка вона тепер.

У Еллері Квіна закололо в потилиці. Чим далі вони заглиблювалися в нетрі, тим менше подобалася йому ця пригода. В ній було щось незбагненне, ніби якась надзвичайної сили рука готувала сцену для першої дії грандіозної трагедії. Він щільніше закутався в палато і спробував прогнати цю легковажну думку. І все ж таки дивно: вздовж дороги, як йому впало в око, не було стовпів ні телефонної, ні електричної лінії. Отже, свічки. А свічок Еллері терпіти не міг.

Позад них хилилося до обрію сонце. Бліде світло тремтіло в холодному повітрі. Еллері хотілося, щоб сонце зупинилось.

Дорога плавною дугою тяглася все далі й далі на схід. Здавалося, їй не буде кінця. Потемніло затягнуте хмарами небо. Холод пробирав до кісток.

— Приїхали! — оголосив Райнак, звертаючи ліворуч на вузький, посипаний жорствою проїзд.

«Нарешті ця подорож закінчилася»,— а полегкістю зітхнувши, подумав Еллері.

На задньому сидінні заворушилися — теж, мабуть, подумавши про те саме — Торн і Еліо. Еллері випростав вакоцюблі ноги й роззирнувся довкола. Обабіч проїзду було таке саме безладне плетиво дерев. Йому згадалося, що вони, з’їхавши з шосе, ні разу нікуди не звертали й не перетинали жодної дороги. Збитися з цього клятого путівця й заблукати було неможливо.

— Ласкаво просимо додому, Еліс! — сказав, повернувши голову, Райнак.

Еліс відповіла щось нерозбірливе. Вона сиділа, по самі очі закутавшись у старий, побитий міллю плед, що його накинув на неї Райнак. Почувши в голосі товстуна глузливі нотки, Еллері швидко позирнув на нього, але гладеньке обличчя лікаря зберігало той самий ввічливий вираз.

Проїхавши ще трохи, Райнак зупинив машину між двома будинками. їх розділяв лише вузенький проїзд, що вів до старого облупленого гаража, в якому стояв, виблискуючи, Торнів «ЛІНКОЛЬН».

Три будівлі, оточені плетивом дерев, скидалися на три безлюдних острівці у відкритому морі.

— Ваш родовий палац, Еліс,