Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

кусень чорного хліба — завжди починав сніданок саме з цього, вважаючи, що саме чорний хліб та сіль додають чоловікові сили й снаги: недарма ж у людей звичай — зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю. Пращури були не дурніші за нинішнє покоління й знали, що роблять.

Батько вже доїв яєчню і випив молоко, а за порічковими кущами ніхто не з’являвся, і Фрося затривожилася: невже прогавила?

Від воріт почулося форкання коней, батько, прихопивши брезентовика, хоч небо й не віщувало негоди, подався до хвіртки, й Фрося пішла проводжати його. Приїхав сам Гольдройз, сидів у ресорній прольотці, відкинувшись на спинку й спираючись на затиснутий поміж лакованих чобіт ціпок із срібною головкою, зовсім як старорежимний пан чи багатий купець, але ж він як був купцем, так купцем і лишився, змінилася тільки назва — непман, а втім, яке це має значення, тож Іван Іванович ще біля хвіртки шанобливо скинув кашкета, хоч у душі й зневажав Гольдройза, вважаючи паршивим євреєм.

Гольдройз поворушився у прольотці, й ресори під його вагою одразу заграли й зарипіли. Не повертаючи голови, ледь кивнув на вільне місце поруч себе й запросив:

— Сідай швидше, Ванько Ванькович, бо поспішаю.

Тимченко посміхнувся догідливо, хоч Гольдройзова зверхність і огидна звичка називати його Ваньком Ваньковичем дратували до краю. Нічого, подумав, здається, ще не все втрачено, люди подейкують, неп розхитає совдепи, прийде якась нова влада, а від демократії до вільної України — один крок, і настане черга Гольдройзові посміхатися йому, Тимченкові. Отоді й пригадає Ванька Ваньковича цьому пихатому жидові.

Іван Іванович протиснувся у прольотку боком, намагаючись не зачепити Гольдройза — усьому свій час, і лише терплячий досягає жаданого.

Коні одразу пішли риссю, Фрося подивилася вслід батькові, постояла трохи біля хвіртки, та згадала про сусідську садибу, поправила квітчасту кофтину на грудях і подалася на город. Мала полоти моркву попід сараєм, та зупинилася біля самої межі й почала обкопувати порічки, хоча землю біля них уже було розпушено. Працювала, а куточками очей стежила за ганком. Нарешті побачила його, серце тенькнуло, проте Фрося нічим не виказала хвилювання, навіть нахилилася до куща, удаючи, що нікого не помітила. А він затримався на високому ганку роззираючись, мабуть, побачив квітчасту Фросину кофтину серед порічкових кущів, бо збіг, голосно гупаючи чоботами, по дерев’яних сходах і зупинився за кілька кроків від неї. Лише тоді Фрося розігнулася, примружилася проти сонця і усміхнулася, буцім тільки-но угледівши його.

А він стояв зовсім близько, також усміхнений, ставний, високочолий і русявий, у гімнастерці з нашитими на грудях синіми “разговорами”, як повідомила сусідка, командир кавалерійського полку, тобто полковник по-старому.

Але хіба такі молоді можуть бути полковниками?

Фрося, звичайно, не повірила сусідці — тітка Мар’яна, хоч і проноза, хоч, здається, ніщо не вбережеться від її злостивих очей, певно, не розуміється на військових званнях та чинах, але хіба так то вже важливо, командир полку чи роти, головне — вродливий, привітний і очі світяться, либонь, так само світилися очі в Якубовича, коли освідчувався їй під грушею в Почуйках. Та, може, того поручика й не було в її житті, а цей стоїть за порічками й дивиться світло та лагідно.

Фрося мимоволі знов усміхнулася і побачила, як заіскрилися в нього очі.

— Оце вже вкотре бачу вас, а не знаю навіть, як звуть, — сказав, і ці слова прозвучали, мов музика.

— Фросею.

— А мене Сергієм.

Він ступив уперед і, мабуть, хотів подати руку, та збагнув, що не дотягнеться через кущі, і зупинився на півдорозі. Тоді Фрося рішуче розсунула порічки й вийшла до нього, стала за крок, та побоялася зустрітися з ним очима, дивилася лише на сині “разговори”, нашиті на гімнастерці, й не бачила нічого, крім них. Раптом подумала: саме ці “разговори” і мають роз’єднувати їх, адже він червоний командир, а вона ж наче проти всіх червоних, її батько весь час боровся з ними. Проте чомусь не відчуває ворожості до цього молодика, навпаки, він подобається їй, очікувала ж на нього з самісінького ранку, й зараз серце б’ється присилено.

Фрося нарешті підвела очі й подала руку.

— Сергій? — запитала. — А по батькові?

— Просто Сергій.

— Як можна?..

Він усміхнувся, здається, поблажливо, а може, це тільки видалося їй, бо потиснув Фросину руку міцно й затримав у своїй великій долоні, але Фрося не віднімала — застигла, вглядаючись в Сергієве обличчя, раптом відчула, як кров шугонула їй до щік, забрала руку, навіть заховала її за спину.

— А ви весь час на городі, — мовив Сергій, і Фрося знітилася, немовби її спіймали на чомусь негарному. Відступила й запитала виклично:

— Хіба погано?

Сергій відчув її внутрішній раптовий спротив і поспішив застерегтися:

— Чому ж погано? Всяка робота корисна, чи не так?

— Мені подобається працювати на землі. Бачиш, як прокльовується рослина, витягується… А потім зацвітає.

— Нема нічого кращого за квіти. — Сергій трохи повагався і додав зніяковіло: — І ви, Фросю, як квітка.

Замовк, немов осікся, мабуть, гадав, що Фрося заперечуватиме це його категоричне твердження, але вона глянула на нього сяючими очима, наче вимагала провадити далі, й Сергій раптом засоромився і перевів розмову на інше.

— А що ви робите ввечері? — запитав.

Фрося перекинула на груди косу й, знітившись, почала перебирати її. Збагнула: це запитання поставлене недаремно, воно одночасно мало відтінок запрошення, отож знизала невизначено плечима й пояснила:

— А нічого.

— У нас у клубі сьогодні концерт. Підете зі мною?

Фросі хотілося одказати, що з ним пішла б світ за очі, але ж одразу не могла так відповісти. Запитала:

— Це клуб за базаром?

— Так.

— Але ж червоноармійський, хіба мене пустять?.

— Звичайно,

— То хочете, щоб я пішла з вами?

— Запрошую.

— Ну, що ж…

Сергій усміхнувся радісно.

— Я зайду за вами о сьомій.

— Добре.

Фрося відступила зі стежки, даючи дорогу, він проминув її, обдарувавши ще раз усмішкою, й зник, а вона все ще стояла, термосячи косу, й дивилася на хвіртку, сподіваючись, може, забув щось чи просто повернеться, аби зайвий раз глянути на неї.

Але не повернувся. Фрося сердито розсунула кущі, сапати розхотілося, пішла до своєї кімнати й сіла перед дзеркалом. Дивилася на себе й думала, що, певно, останнім часом погіршала й не достойна такого ставного й вродливого. Потім розплела косу, волосся розсипалося по плечах, вона сумно посміхнулася сама собі й раптом усвідомила, що не така вона вже й погана — сам зупинився і дивився приязно, їй навіть здалося, закохано. Так, вона ще нівроку, й пусте, що була заміжня, хто знає