Леонід Іванович Смілянський - Сашко

і простягла мені палиці. І раніш ніж я що-небудь зрозумів, вона вже бігла вгору додому.

Але ж і катався я того вечора! Ніколи не тішився я таким швидким льотом з гори по вулиці. Малеча, побачивши мене на лижах, увесь час бігла слідом і вгору і вниз. Щоправда, падав я частенько, бо ще не навчився як слід їздити на лижах, але то дарма. Я не зважав на сніг, який був уже в мене і в халявах, і в кишенях, і за коміром — скрізь. Мені було гаряче, весело, і я мав вигляд переможця.

Я давав кілька разів лижі Юрчикові, який пізніше теж вийшов на вулицю. Він завжди виходив пізніше за мене, бо мати примушувала його спочатку поробити шкільні завдання, а потім гуляти. З Юрчиком я завжди ділився всім і про все йому розповідав, і він мені теж. Про одне тільки промовчав я — про те, як учора набила мене ця дівчинка. Це зовсім не цікаво.

Нарешті я побачив її коло воріт і відразу ж віддав лижі.

— Дивися — справні! — попередив я дівчинку.

Вона засміялась. Потім, побачивши, що я весь час не розлучався з Юрчиком, запропонувала:

— Давайте будемо кататися втрьох, по черзі. Тільки не на вулиці, а підемо онде на ті горби, що за садами…

Справді, майже кожним двором на нашій вулиці можна вийти до чудових горбів з положистими спадами. За ними починалась місцевість, де майже ніхто не жив, зате було багато пагорбів, глибоких ярів, ям, з яких брали глину, рівчаків, зарослих чагарником… Ця місцевість називалася Собачою Стежкою або просто Собачкою. Тут і справді було багато собак. Вони бігали тут цілими зграями, а деякі и жили тут. Я добре знав їх, вони мене — теж. Були навіть серед них такі, які знали, як далеко я вмію кидати каміння, і завжди відбігали від мене якраз настільки, щоб я не міг до них докинути. Влітку там можна було цікаво блукати або гратися у війну… Ми пречудесно катались там на лижах втрьох по черзі допізна.

Юрчик не мав своїх лиж, бо мати його вважала, що коли він кататиметься на вулиці, то обов’язково потрапить під машину, а коли з горбів на Собачці, то поламає ноги. Вона думає, що ноги гак легко ламаються. Що ж до мене, то мені мати нічого такого ніколи не купує, вона каже, що я не заслужив у неї. Значить, це так і є, бо моя мати говорить усім тільки правду.

Але даремно я думав, що директор школи забув про мої останні вчинки і про те, що він викликав до себе мою матір. Він пам’ятав про це.

Коли мати не прийшла до школи другого і третього дня, я, повернувшись якось увечері додому після катання на лижах, застав її і двох не знайомих мені людей: високого чоловіка в синіх окулярах і товсту поважну жінку, що розмовляла з моєю матір’ю. Я відразу догадався, що це члени батьківської ради з нашої школи, бо моє серце відчувало: на цей раз мені не минеться.

— Та осьде він сам, — сказала сердито моя мати.

Я привітався. Вони мені відповіли, а чоловік навіть подав мені руку. Ніколи ще ніхто з дорослих не подавав мені руки. Я не знав, про що вони розмовляли раніше, але все одно я не чекав нічого доброго від їхнього відвідання.

— Ну, герой, — сказала жінка й повернулася до мене разом з стільцем, — що ж це ти натворив?

Я поглянув на матір, але вона не дивилась на мене, а сиділа за столом, підперши в задумі голову рукою. Ох, мабуть, і наговорили вони на мене!..

— Ну, що будемо робити з ним? — сказала жінка.

Чоловік зняв окуляри, поволі протер їх хусточкою, пильно подивився на мене і нарешті промовив:

— Я думаю, що звичайне покарання тут не допоможе. Третій клас — найгірший у школі по дисципліні та й по успішності. Недаремно весь педколектив школи турбується за третій клас. Потрібні якісь заходи… Марина Пилипівна не може справитися з своїм класом.

— Як ти вважаєш, — звернулася жінка до мене, — що тобі зробити за твій вчинок?

— Ухваліть, щоб я просив вибачення у Марини Пилипівни, — швидко відповів я, зрадівши, що в такій справі вони догадалися спитати в самого мене.

— М-да… — протягнув, усміхнувшись, чоловік і знову одягнув окуляри. — Ні, голубе, тобі потрібні інші ліки…

— Звичайно, звичайно, — підтримала його жінка.

Тільки моя мати сиділа мовчки. А коли вони звернулися до неї, вона втомленим голосом сказала:

— Я вже безсила зробити з ним щось сама. Як вирішать у школі, нехай так і буде. Я погоджусь.

Я, звичайно, не розумів, з чим вона погоджувалась, про що могла йти мова, але мені було трохи страшно.

Коли вони пішли, мати наказала мені взятися за уроки і ні про що інше не стала розмовляти зі мною.

Вперше мені було так тривожно. Тієї ночі мені навіть спалося неспокійно. І справді, другого дня була батьківська рада і мене викликали теж.

Одна жінка промовила вголос, подивившись на мене:

— Такий гарненький хлопчик. Просто не віриться, що він здатний на таке.

А директор школи їй відповів, що я на все здатний, що я не таке ще можу встругнути, що моїм витівкам немає меж… А Марина Пилипівна сказала:

— Все-таки Сашко Жук гарний хлопчик, і він зрозуміє сам, що зробив недобре.

І якраз тоді, коли мені було дуже цікаво послухати, що говоритимуть інші, директор наказав мені йти додому. Вже за дверима, поки я думав, куди мені піти, чув, як директор сердито сказав Марині Пилипівні, що коли її послухати, то весь третій клас хороший, а тим часом тільки цей клас найбільш відстає в усій школі. І ніби вона занадто легко покладається на учнів, що, мовляв, вони самі зрозуміють, як погано вони поводяться, а треба, щоб учитель допомагав їм це зрозуміти. І що далі він не може терпіти таке в третьому класі… Що він просить усіх членів ради сказати свою думку. Все-таки було негарно крутитися під дверима й підслухувати, тому я пішов звідти і вже не чув, що говорилося далі.

Другого дня Женя з першої парти розповіла мені все, що говорили про мене на батьківській раді. Її мати була на цьому засіданні, і Женя випитала в неї про все. На жаль, там надумалися перевести мене до якоїсь іншої школи, щоб я був серед інших учнів. Ще, каже Женя, не вирішили,