Ірен Віталіївна Роздобудько - Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я ніколи не скакала на коні.
Ніколи не спускалася під воду.
Не ходила в гори.
Не була в Парижі.
Власне, взагалі ніде не була…
Звісно, про це вже не може бути й мови. Але ж має бути щось іще, більш реальне, ніж ця пачка цигарок?
Я закашлялась.
Халепа! Хлопці за столиком засміялися. Певно, вони сміялися з якогось свого жарту, але мені здалося, що вони глузували з мене.
Ну й дурепа, подумала я: нога на ногу, кава з пластикового стаканчика й цигарка — і я вже вважаю себе найбільшою грішницею. Майже героїнею: мовляв, отримую від життя «на всю котушку»! Ні, це, напевно, не входить у таке поняття.
У мене нічого не вийде, подумала я. Можу, звісно, замовити в такий же стакан гидотної дешевої горілки. А потім усе одно доведеться плентатися на тролейбусну зупинку…
Відчула, як у мені починає визрівати злість. Небо було надто яскравим, зелень — надто зеленою. Все надто живе. І все різало око.
Ну от, я порушила табу, отримала задоволення: посиділа в запльованому генделику, викурила пів смердючої сигарети, встромила носа в нудотний пластик із коричневою рідиною під назвою «еспрессо».
Це — все!
Інші тисячі варіантів нехай лишаються невикористаними.
Разом із Парижем і єгипетськими верблюдами. Треба йти додому, зателефонувати на роботу, попередити, що сьогодні не прийду, замочити прання і поговорити з Вадимом про те, що…
8 годин 50 хвилин
…про те, що…
— Сумуєш?
— Що?…
Звідки він узявся? Хлопець у картатій сорочці навипуск стояв перед моїм столиком, тримаючись за спинку стільця рукою в обрізаній до пальців шкіряній рукавичці.
— Нічо… — сказав він. — Тут вільно?
Я відразу ж хотіла встати і піти.
Адже ніколи не розмовляю з незнайомцями.
Точніше — з ось такими нахабними молодиками, від яких можна чекати чого завгодно. Я була певна, що він — з тої компанії, що сиділа за столиком зліва і спостерігала за мною. Відрядили його сюди. Але навіщо? Просити грошей? Чи, може, вони сприйняли мене за яку-не-будь?…
Я вже хотіла задерти носа, дати відсіч і якнайшвидше втекти на свою зупинку, до всього звичного, рідного і зрозумілого. Тобто заховати ніс у куленепробивний панцир.
Ще день тому я б так і зробила…
— Вільно, — сказала я. — А ти чому пішов від своїх? Нудно?
— Ні, - відповів він. — Просто я за тобою спостерігав…
- І що? — Я поправила окуляри і щільніше затягнула під гумкою «кінський хвіст», розділивши його навпіл і смикнувши в різні боки.
- І подумав, що я тебе десь бачив. Ти в кіно не знімаєшся?
— А в тебе немає дотепнішого способу знайомства? Ні. Не знімаюсь.
— А що я такого сказав? Ти схожа на одну тьолку… Забув, як кіно називається… Щось про школу… Так там була така сама білявка в окулярах. З хвостом.
— Між іншим, я закінчила школу сто років тому. А тепер працюю. І думаю: ви тут зранку байдики б'єте — мабуть, веселе життя?
— А в тебе, мабуть, нудне?
— Слухай, я вже збиралася йти…
— Куди?
— Не знаю. Просто йти звідси.
— Тобто тобі байдуже куди?
Я замислилася лише на мить…
— Так…
— А як тебе звати?
Мені давно подобалося коротке і дивне ім'я — Ія.
- Ія… — сказала я.
— Як? І-я? Що це за ім'я?
— Нормальне ім'я. Була… вірніше, є така актриса — Ія Савіна. Вона ще в «Дамі з собачкою» грала — в старому кіно. Не бачив?
— Я бачив «Гараж». Знаю таку.
— Ну от. Я теж — Ія.
— Класно. А я — Сюр.
— Що за дурня?
— Сюр. Так мене звуть. Це — перші літери мого імені та прізвища. По-моєму, нормально. А там, — він кивнув у бік хлопців, — Саньок, Бляха, Рудий та Марек. Ми тут завжди пиво п'ємо.
— А що потім?
— О! Потім — різне. Часом усі розходяться. Купа справ! У Санька — родина. Малим близнюкам по два роки — треба працювати. Вони вже зараз жеруть по три тарілки макаронів. Саньок у нас на транспорті працює…
— Контролером?
— Майже… Бляха та Рудий у нас грамотні. Вчаться. У Марека хата — закачаєшся. Бляха щойно з Узбекистану повернувся. Відмічаємо.
— А ти?
— А я… ось тут із тобою балакаю.
— Навіщо?
— По-перше, ми тебе тут ніколи не бачили.
— А що, це якесь особливе місце?
— А ти не знаєш?
— Знаю, — чомусь сказала я.
Сьогодні в мене був особливий день — чому б мені, як Алісі з Дивокраю, не опинитися в особливому місці? Я посміхнулася самій собі. Він сприйняв мою посмішку по-своєму.
— Ти вмієш робити якусь жрачку? — запитав він.
— Яку саме?
— Ну, хоча б яєчню?
— Нема питань!
— Тоді пішли!
— Куди?
— Куди-куди. До Марека. Я ж сказав — ми зараз туди йдемо відмічати повернення. Зробиш нам жрачку. Підеш?
Ну от. Тепер можна встати і розпрощатися, подумала я. Заведуть — зґвалтують і вб'ють. «Хата» — це, певно, «хаза», «малина».
— Та ти не бійся, — сказав Сюр, побачивши що я трохи знітилася. — Не будь такою нудною. Ми ж — свої!
Оце так. Виявляється, у мене з'явилися «свої».
8 годин 55 хвилин
…свої?…
Я не багата на друзів. А якщо відверто — зовсім їх не маю.
Була подруга в школі, з якою нас об'єднувало одне — огида до власної зовнішності! Саме так. На цьому ми і зійшлися. Хоча раніше сиділи в різних кінцях класу.
Просто одного разу на фізкультурі в роздягальні вона поглянула на мене і зітхнула: «У тебе такі гарні ноги… Мені б такі…»
Це мене вразило настільки, що я заклякла. По-перше, які там ноги, прости господи: у мене 39-й розмір і середній палець довший за великий. По-друге, я ще ніколи не чула, щоб одна особа жіночої статі хвалила іншу та ще й мріяла мати таку саму частину її тіла. Звісно, якщо не йшлося про яку-небудь гіпотетичну Дженніфер Лопес!
Адже в шістнадцять усі просто готові повіситися від власної недосконалості — але при цьому ніколи не зізнаються, та ще й вголос (!), в тому, що хтось кращий за них. Проте я звернула увагу (звісно, привселюдно), що я б не відмовилася від її волосся — чорного, лискучого і прямого, мов у ляльки.
Вона, звісно, сказала, що так само ненавидить його, як я — середній палець своєї ноги.
Ось на цьому ми й порозумілися і ще зо два роки до закінчення школи присвятили
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все, що я хотіла сьогодні…», після закриття браузера.
