Ірен Віталіївна Роздобудько - Перейти темряву

секунд вона просиділа нерухомо, потім натисла на протилежну кнопку й заховала телефон у нову торбинку.

— Щось важливе? — єхидно запитала Тетяна, побачивши, що товаришка змінилася в обличчі. — На роботу викликають?

— Так, викликають, — неуважно пітвердила Марта й підвелася. — Не ображайся, маю йти…

Тетяна знизала плечима.

Марта йшла під прискіпливим поглядом колишньої однокласниці, а в голові ще лунав голос зі слухавки — тихий, хриплуватий, котячий: «Даю тобі пару годин для можливості не псувати наші стосунки… Повертайся, або пошкодуєш…»

* * *

Цього дня Марта мала ще безліч невідкладних справ. Треба було з’їздити до нотаріуса, переоформити папери на автомобіль, який нещодавно дістався їй у спадок від якогось далекого родича по материній лінії, відсидіти дві години на черговій лекції в автошколі, забрати з дитсадка сина старшої сестри й відвести його додому, адже Марія цього зробити не могла через якісь термінові збори на роботі.

Здавалося, справ — безліч. І спочатку Марта відчувала себе заклопотаною діловою жінкою, обтяженою купою серйозних проблем. Нотаріус, водійські курси, дитсадок — ох…

Але несподівано на неї звалилася неприємна думка — так, ніби величезна крапля холодного дощу вцілила в саме тім’ячко: усе це дрібниці, нікому не потрібна щоденна метушня, «марнота марнот». У цих справах немає нічого цікавого, нового, доленосного та духовного. Того, що могло підняти над буденністю, дати новий поштовх до життя, нові відчуття й можливості. Нема заради чого й чим жити!

Марта аж стишила кроки, уражена цією жахливою думкою. Відверто кажучи, із такою ясністю ця думка надійшла до неї вперше. Робота, дім, часом — вечірки, іноді — нудні побачення з нудним передбачуваним фіналом, серіали, які дивишся «впівока», аби не лежати в суцільній тиші, випадкове, несистематизоване читання — аби просто втупитись очима в сторінку, їдучи в транспорті.

Захоплень немає. Справжніх друзів — теж. Таланту Бог не дав…

Чим жити?!

Марта їхала в метро, дивилася на людей довкола себе й думала — невже вони всі так само живуть, як і вона. І купу своїх дрібних буденних справ сприймають за справжнє життя, клопочуться, метушаться, відвойовують собі місце під сонцем, яке, врешті-решт зводиться до цілком певного масштабу: «два на два» — на цвинтарі. Навіщо все це?

А може, не всі так живуть? Погляд вихопив постать худорлявого юнака, що хилитався над нею, мов водорость під водою, тримаючи в руці книгу «Диво польоту», а нижче дрібними літерами в лапках було написано «Історія космонавтики». Марта посміхнулася майже крізь сльози — ні, не всі…

Обличчя юнака було зосередженим і відстороненим, ніби він перебував в іншому вимірі. Він уважно й захоплено дивився на сторінку, іноді здіймаючи очі й позираючи за вікно — у небо. А потім, перепочивши від своїх фантазій, знову повертався до якихось складних малюнків у книзі. У нього було тонке, натхненне обличчя — обличчя, що мало не спустошений вираз. Чи цікава була б йому вона, Марта? Напевно, що ні. Марта зітхнула й перевела погляд далі.

Жінка, що сиділа поруч, теж утупилася в книжку — кольоровий, мов обгортка від льодяника, любовний роман. Теж інший вимір. Вона уявляє себе Діаною, Анжелікою, Ізабеллою чи Скарлетт і свято вірить, що завтра їй на голову звалиться Ред Баттлер чи дон Педро з маленькими чорними вусиками й поведе по бурхливому житейському морю, аки по суху. Її життя насичене мріями й дурницями, і вона ніколи не замислиться над його штучністю. І не буде страждати від думок про власну недосконалість.

А чим живе вона, Марта? Можливо, пригода зі слухавкою дає шанс щось змінити, поворушитись, когось врятувати чи знайти однодумців?

«От роззява! — подумки лаяла вона власницю телефону. — Мабуть, зайшла поміряти ганчірки й випадково сунула апаратик до кишені нової сукні, а потім так і повісила її на кронштейн. Тепер, певно, вирішується щось важливе в її особистому житті. А вона, дурепа, про це не здогадується — ходить десь замість того, щоб іти до власника такого красивого оксамитового баритона…»

От якби їй, Марті, так зателефонував Андрій!

Ні! Одне лише це ім’я, навіть вимовлене подумки, змушує одразу ж підвести очі вгору, адже вони наповнюються сльозами, й не можна дати їм пролитися, підступно потекти по щоках солоними струмками. Цікаво, коли ж мине цей біль? Уже рік, як вони не живуть разом, а все одно — серце ниє, ніби все сталося вчора. І не дають спокою сумніви. Можливо, не треба було гарячкувати? Гадала, що він нікуди не подінеться. А він пішов і не повернувся. Більше того, як кажуть знайомі — уже збирається одружуватися.

А вона, Марта, тільки зараз зрозуміла, що зовсім не може бути одна, що її гнітять самотність, тиша, порожнеча в квартирі й в душі. Нехай би був — уже не такий і коханий, але — звичний. Як у всіх. Якої такої дурної миті вона завважала себе кращою за інших?

…У нотаріальній конторі вона пробула з півгодини — усе з’ясувалося досить швидко. Стало зрозуміло, що автомобіль дістанеться їй не скоро, адже на нього є ще купа претендентів. Марта посміялася разом із представником своїх інтересів і легко відмовилася брати участь у змаганні за якусь нещасну допотопну «Ладу», яку ще мали якимось чином поділити на вісім частин.

Дорогою до автошколи вона ще встигла зайти до «Українських страв» і перекусити кількома овочевими салатами. Тепер, принаймні, можна висидіти пару годин на нудних і незрозумілих, а головне — цілковито безглуздих у її ситуації лекціях.

Піти на курси їй порадила та ж Тетяна. «Навчишся водити чи ні — це справа десята! — сказала вона, — а от чоловіків там, певно, багато. Можливо, познайомишся з кимось…»

Останнім часом усі знайомі відчайдушно хотіли видати її заміж, допікали питаннями, чому вона — така гарна, розумна й молода — досі ходить сама, мов неприкаяна. Чути це було досить неприємно. Усі ж були «прикаяні»!

Часом — просто прикуті до сімейних галер. І одна Марта, на їхню думку, пливла собі за течією, як відв’язаний від пристані човен.

…Марта оминула дитячий майданчик, зайшла на подвір’я середньої школи, де знаходилися водійські курси. Вона трохи запізнилася, перепросила й під докірливим поглядом інструктора тихенько сіла на своє місце — за шкільну парту поруч із огрядною жінкою Світланою Сергіївною.

Інструктор стояв біля дошки й креслив якусь траєкторію. Марта зітхнула, розкрила зошит: гроші заплачені — треба вчитись, може, колись знадобиться. Спереду та позаду сиділо чоловік сім-вісім, із них лише двоє мужчин — «старе та мале». Старий засинав, малий голосно жував жуйку.