Юліан Радзікевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

що сам гетьман Конецьпольський уважав його за найліпшу голову в Україні... І до великої конфіденції його допускав.

— Я також чув від пана Пшиємського про нього. Там у Франції був либонь цілий козацький полк. Багато було в ньому добрих кавалірів.

Чарнецький говорив дальше.

— Я чув іще про Нечая. Також із шляхти. Хоча ще зовсім молодий, має правдоподібно великий голос серед того гільтяйства. Як мені мої язики доносять, він повинен бути десь осьтут, у Брацлавщині. На Січі його тепер немає, це певно знаю від своїх людей. Коли правда, що він тут, то знищення німців пана Калиновського — його діло.

— Як ваша милість сказав? Нечай?

— Нечай. Він родом із Київщини. Його дядько був войським київським. Його родич пішов на Січ, був там отаманом, ходив у походах на Крим, у Туреччину й покозачився. Його сини зовсім пристали до того гнізда ворохібні й неспокою, яке вони звуть Січчю. Так, мосці панове, давніше зацні люди з поспільства діставали за заслуги шляхетство; тепер шляхетські роди хлопіють і за хлопами тягнуть.

Нечай із великою увагою прислухався до тієї розмови.

— І не зловили його ще? — спитав Оссолінський.

— Ні ще — заявив Чарнецкий. — Я знав би про те. Але паля його не мине!

Легка усмішка пробігла по обличчі Нечая, затрималась у кутках його уст і щезла.

— Чи не заскоро, панове, ладите ви цю палю для мене? — подумав.

Тим часом каганець щораз більше став блимати. На печі звільна пригасав вогонь. Кімнату виповнював сумерк. Тільки за вікном зимний вітер вигравав на струнах дощу дику музику. Мовчанку перебив Корицький.

— Гей, Шльомо! Світла в тебе немає?

Шльома приніс дві свічки - шабасівки, поставив на стіл і став накладати на коминку нові поліна.

— Вже ніч — зауважив Оссолінський.

Надворі вітер ставав щораз сильніший. Ударяв у вікна, товк віконницями, сумно заводив - гудів у комині та крізь щілини при вікнах і дверях вдирався до кімнати. Здавалося: ось-ось вивалить вікна, вивалить двері й увірветься до середини. Нараз справді двері з лоскотом відкрились й очі всіх, що були в кімнаті, туди повернулись.

У кімнату вдерлася холодна хвиля нагального вітру. Одна свічка погасла, друга змагалася з подувом. На порозі появилася постать, що намагалась зачинити двері.

— Хто там? Чорти б тебе забрали! Зачиняй двері, пся креф!.. — гримнув люто Корицький.

Прихожий замкнув двері, здивовано поглянув на шляхтичів і став розглядатися по кімнаті, когось шукаючи. Побачив Нечая та підійшов до нього.

Корицький, кленучи півголосом, засвічував свічку, Оссолінський байдуже попивав мед. Тільки Чарнецький став пильно й гостро поглядати на Нечая та його товариша.

Згашена вітром свічка заблимала знову. Чарнецький побачив, як прихожий, високий, достатньо одягнений козак із дозженним сивіючим вусом нахилився до Нечая і щось до нього заговорив. Цей піднісся як стій і обидва перейшли через кімнату, побрязкуючи шаблями.

Чарнецький відвів їх поглядом аж до дверей, зачекав аж двері за ними зачиняться, потім здорово потягнув з великого кухля захвалений Шльомою мед, витер вуси й бороду та з великим негодуванням хитнув головою.

— Кажу вашмосцям: великий, непрощений гріх будуть мати і король і сейм, що дозволяють таким драбугам ходити по світі. Адже це справжні ребелізанти, як Бога кохам! Післанець до нього — немов до реґіментаря якого.

— Пишний козак! — признав Оссолінський.

Корицький звернув холодний погляд своїх бистрих очей на жида.

— Шльомку, ходи сюди!

Шльома підійшов до стола.

— Хто цей козак? — Голос Корицького був спокійний і рівний, але дрижали в ньому струни погрози, страшливої, як смерть.

— Він тільки що прийшов. Я його не знаю. Перший раз бачив.

— Не той другий, свине паршива, а той, що тут сидів. Ти добре знаєш, про кого питаю.

Під Шльомою ноги вгинались із страху.

— Ваша вельможність, відки ж я, бідний жид, можу те знати? Я... я й питати їх боюся, хто вони й за чим. То не вельможні пани, що вміють поговорити й зажартувати. Ні, вони жартів не знають. Якщо не по їхньому, вони зараз хапають за кинджали, що їм при поясах висять.

Піднісся Чарнецький. Змірив поглядом жида від голови до ніг і кинув коротко через плечі:

— Малєц, Ґіза! Сюди!

Підбігло двох прислужників Чарнецького, що досі сиділи при самому шинквасі.

— Запитайте цього жида по своєму, хто був той козак, що сидів тут за столом.

Білий страх тряс жидом, як вихор осиковим листом.

— Пане ясновельможний! Я не знаю. Ой-ой! Щоб я так здоровий був, щоб до завтра не дочекав, коли брешу.

Чарнецький звільна підступив до Шльоми, нахилився і крізь затиснені зуби процідив одне тільки слово:

— Нечай?

— Не-чай — простогнав жид.

— Шельмо! — в невгамованому гніві крикнув Чарнецький, підніс важку руку та з усієї сили вдарив Шльому в лице.

— Ой-ой! — завив Шльома, вхопив обома руками себе за голову і став голосити: — Що ж я тепер вдію ?

Пропало все. Вони мене й під землею знайдуть. Пропав я!

Пропав!

Повне розпуки голосіння Шльоми змінило настрій панів. З очей Чарнецького зникли лихі вогники, що несли смерть; на обличчі Корицького розсілась широка злорадна усмішка. Беручись за боки, став глумитись:

— Це певно твій кінець чорти по полю голосять, коли так виють. Буде одним чортом більше! А що твоя Рухля, чи Сура зробить?

Але слова Корицького тільки долили оливи до вогню.

— Боже, Боже! Що я зробив ? Та ж козаки мені не дарують цього! Хає, Хає! Діти мої! Що то буде з вами?

Голосний регіт шляхти був відповіддю на його голосіння.

— Думаєш, що твоя Хая буде плакати за тобою, як із тебе будуть живцем шкуру дерти? Не турбуйся нею. Скоро потішиться й піде заміж за Пінкаса, бо він недавно закопав свою на окопиську. І знаєш, Шльомо, мені видиться, що їй буде ліпше на світі, як ти здохнеш, бо Пінкас мудріший, і в конфіденцію з ребелізантами не входить.

— От-то-то! — заговорив Чарнецький. — А тепер забирайся відси, гони на сто вітрів, щоб і слід за тобою зник.

Жид сквапно вибіг із кімнати. В корчмі залишилася тільки шляхта та її слуги. Оссолінський вдивлявся в бліде світло вогню. Щораз більше ставало йому тужно за родинною палатою в спокійній, безпечній, але такій далекій Варшаві.

Чарнецький схилив голову в глибшій задумі. Корицький нетерпляче крутився по кімнаті. Під кінець