Галина Малик - Злочинці з паралельного світу

далі в будинку таке знялося, що про мене забули. І згадали лише, коли професора кудись відвезли у дерев’яному ящику. Тоді цей бізнесмен разом зі своєю дружиною закрилися у професоровому кабінеті й теж кричали. Тільки тепер вони кричали, що це через мене професора повезли у дерев’яному ящику. А потім вони мене покликали в машину й відвезли за місто на пустир. І там зняли з мене нашийник. А мені його колись подарував на день народження професор. А тоді сіли в машину — і поїхали.

Усі замовкли.

Хроня підійшов до Доллі й співчутливо обняв її за шию.

Доллі вдячно лизнула його в щоку.

— Знаєш, ми його знайдемо! — сказав Хроня.

— Кого? — здивувалась Доллі.

— Отого твого БІСНІСмена.

— Навіщо?

— А я йому всі чотири колеса гвіздком попроколюю! — зло погрозив Хроня. — Або… або… або візьму о-от-таку каменюку — й у вікно!

— Ні, ні! Не треба! — сказала Доллі. — Краще ти допоможи мені знайти професора.

— Ну, культура і мистецтво! — сплюнув Рата. — Ти що, не розумієш? Тю-тю твій професор, загнувся!

— Ні, пане Рато, — спокійно мовила Доллі, — я розумію, що він помер. Я просто хочу знайти те місце, куди його відвезли у дерев’яному ящику. Допоможеш? — спитала вона у Хроні.

Той мовчки кивнув головою.

— Ну порозважалися, тепер можна й подрімати, — потягнувся Рата.

— А мою історію ніхто не хоче послухати?! — раптом ображено пропищав Хомка.

— Твою історію? Яка там у тебе може бути історія, дрібний! — пирхнув Рата.

— Не гірша, ніж у будь-кого іншого!

— Ну що ж, дрібний, валяй і ти! — милостиво дозволив Рата.

Розділ 7. Хомка розповідає

— Я жив не де-небудь, — гордовито сказав Хомка, — я жив у палаці!

— Ну, ну, ти заливай, та знай міру! — зупинив його Рата.

— Сам ти брешеш! — сказав Хомка. — Я ще раз кажу, що жив у палаці — у Палаці дітей та юнацтва. О, як нас там годували! Чого тільки не було в моїй клітці! Я був товстий, гладенький і спокійний. Вранці прокинувся — пожував — і спати. Поспав — пожував — і знову спати. Ні тобі ніяких запасів робити не треба, ні про зиму думати… — від приємних спогадів Хомка аж примружив очі.

— А на свободу з клітки вас випускали? — спитав Рекс.

— На якого біса мені та свобода? — одразу розплющив очі Хомка. — Вода в клітці завжди свіженька, їжі — повно, нору рити не треба, дощ на тебе не капає… Я й не знав, що воно таке — свобода, аж поки не почали навколо мене якісь дивні слова казати: ринок, економіка, конкуренція, — ледве вимовляв Хомка. — І скоро я дізнався, що таке свобода, — з гіркотою мовив хом’як. — Коли їсти стало нічого, винесли нас у поле й випустили. На свободу. Іди куди хочеш, їж що знайдеш, живи де прийдеться. Ох і важко було мені спочатку! Нічого я не вмів — ні поживу за щоки про запас складати, ні від котів бездомних тікати, — тут він поглянув на Рату і про всяк випадок сховався за лапу Доллі.

Але Рата, здавалося, не слухав Хомку. Він лежав, заплющивши очі, і сито муркотів.

— Отак і перебивався з дня на день. Аж поки не зустрів Доллі, — Хомка вдячно погладив Доллі по лапі. — Аз Доллі мені ніякі коти не страшні, та й на зуб щось завжди перепаде. Так ми разом і жили.

Поки ці три благодійники не з’явилися. Вони нас сюди прислали. Допомогти обіцяли. Може, вони мене назад до палацу повернуть, га? — з надією спитав він Рекса.

Рекс безпорадно знизав плечима:

— Не знаю…

— Як — не знаєш? — захвилювався Хомка. — Ти ж тут головний, раз вони сказали: «Знайдете Рекса». Вони ж тобі повинні були щось пояснити! Для чого ж тоді нас тут зібрали? Може, вони нас будуть на старі місця влаштовувати? Чи як?

— Ги-ги, — із заплющеними очима іронізував Рата. — Аякже, посадять тебе знову в клітку і годуватимуть задарма. А що, чуваки, — аж розплющив очі кіт, — якщо нас усіх переправлять на яку-небудь іншу планету? Або у цей їхній па-ра-лель-ний світ? Уявляєте — р-р-раз — і ми в іншому світі: на деревах ковбаси ростуть, у небі курячі стегна летять, миші самі до рота скачуть, бліх зовсім нема…

— Не думаю, — з сумнівом мовив Рекс. — За які заслуги і чому саме нас? Он подивись, скільки нашого брата по місту тиняється — усі голодні й обдерті. Швидше, гадаю, ми самі щось повинні зробити. І не тільки для себе, але й для всіх безпритульних…

— …у світі, — глузливо закінчив Рата. — Еге, це я теж колись давненько читав у одній газеті: побудуємо комунізм для всіх на світі. А хто не хоче будувати — того силою примусимо, йому ж самому краще буде!

Рекс знічено замовк.

— Ну а ти що пропонуєш? — запитав він Рату.

— Треба так, як Хроня казав, чуваки, — мстити, мстити і ще раз мстити! Я своїй хазяйці таке зроблю, таке… — аж захлинувся кіт. — Треба їм оголосити справжню війну. Вони нас — а ми їх, вони нас — а ми їх!

— Ні, ні! — перелякано запищав Хомка. — Я воювати не згоден! Який з мене воїн? На мене хтось наступить — і все, хана! Моя хата скраю! Якщо можна, пане Рексе, — звернувся він до Рекса, — я припасами буду завідувати, ну, наче завідувач складу. А ви собі воюйте, кому охота.

— Та замовкніть нарешті! — попросив Рекс. — Ніхто нічого не робитиме, аж поки прибульці знову не прийдуть.

— А якщо вони ніколи не прийдуть? — спитав Рата.

— Ну, тоді побачимо, — відповів Рекс.

Розділ 8. Вилазка

Цілий день вони прочекали прибульців, але ніхто так і не з’явився.

Настав вечір. Повернувся папуга — ситий і задоволений.

Він вмостився на своїй трубі і голосом артиста Богдана Бенюка закричав:

— Добр-р-рий вечір-р-р, малята! Слухайте вечір-р-рню казку!

Розбуджений його криками, Рата невдоволено просичав:

— Як ти зараз же не закриєш писка, у твоєї казочки буде сумний кінець!

Папуга перелякано замовк.

А Рата потягнувся і сказав:

— Ну, чуваки, час іти на роздобутки.

— На які роздобутки? — поцікавився Рекс.

— На які, на які… На звичайні. Десь щось поцупити на зуба. Чи ти тут готовий з голоду здохнути? Хто зі мною? — обвів кіт оцінюючим поглядом товаришів по нещастю.

Дол нерішуче піднялась.

— А ти сиди собі, теж — ворушиться! — поблажливо кинув їй Рата. — Помічниця з тебе, як… Ми не до знайомого м’ясника в гості підемо.

Дол знічено лягла знову.

— А ти не збираєшся? — спитав Рата у Рекса.

— Та я… чого