Степан Васильович Васильченко - Авіаційний гурток

от що,- промовив Петро Михайлович,- не будемо варті ми доброго слова, коли будемо кидати на половині свою роботу. Путящого робітника так із нас ніколи й не вийде. Ні характеру, ні волі, ні витримки... Так і будемо цілий вік починати і не кінчати. І вийде з нас не активна людина, а якась ганчірка. Тому моя думка теж така: що б не було, а діло довести до краю. Хай протягнеться ще місяць, два - все одно. Зразу не вдасться робота, розпитаємось у тямущих людей, почнемо наново, а не будемо кидати, не будемо розкисати. Під боком у нас Київ, а в Києві люди, які нам охоче допоможуть: чого самі не доберемо - поїдемо, повеземо до Києва; не буде за що - пішки підемо... І коли твердо захочемо, я певний у тому, ми справу доведемо до бажаного краю. Кажіть, не покинете діла, поки на половині?

- Не покинемо, хіба вже не знаю що.

Гаряче стиснули один одному руки.

Незчулися, як у роботі пролетіло скілька днів.

Зробили нервюри, приготували поперечини, подушку.

Коли нервюри стабілізатора й підтримні поверхні були прироблені до своїх поперечин, почали натягувати на них полотно... Прийшлось добре - діло йде як слід.

Приходили рано, розходились на ніч. Часом при світлі працювали. Вже й не чули, що там і говорили про них на селі. Часто то один, то другий і ночувати залишались у школі. Зробили стерно поворотів, стабілізатор... Озирнули свою роботу - повеселіли, підбадьорились. Зразу якось почули, що діло на лад іде, що в них щось вийде.

- А знаєте що, хлопці? Коли буде у нас справа і далі так іти,- радо потираючи руки, казав Петро Михайлович,- через два-три дні у нас моделя буде готова.

У хлопців аж серце забилось:

- Невже так швидко? Не може бути!..

- Ага,- засміявся Петро Михайлович,- тепер швидко, а пам’ятаєте, як ви спочатку хотіли всю моделю за один день зробити.

Пригадали хлопці, теж стали сміятися. Погомоніли, посміялися і знову до роботи.

VI. ПІЗНЬОЇ НОЧІ

Звечора Петро Михайлович довго писав листи. Зранку дід Назар збирався на базар у місто, і треба було скінчити їх сьогодні. Написавши листи, Петро Михайлович пішов до діда Назара, щоб передати їх. Переходячи через клас, він побачив, що двері в майстерню одчинено, там горить світло. Лунав голос у порожніх класах. Підійшов ближче. На стільці коло столу сидів Назар, перед ним в одній сорочці, босий стояв Петро, в одній руці кусок черствого хліба, другою вимахує, очі аж блищать. Щось говорить... Прислухався:

- І не тільки, діду, вона буде світити нам у хаті, електричність - це такий кінь, що коли ми зможемо його запрягти, він усе буде нам робити: орати, молотити, возити. Село наше засяє вночі, удень загудуть електричні млини, на полях забігають трактори... О, тоді, діду, заживемо...

Мимоволі заслухався Петро Михайлович, не хотів перебивати, пішов посидіти на ганок. Думав собі: як цей хлопець швидко зростає розумово, міцніє - недавно ще був дитина.

Сів на ганку. Ніч була темна, зоряна. Село спало. Через майдан рипнула хвіртка, почулися веселі, п’яні голоси, безладна пісня. «Либонь, це од Латки,- подумав Петро Михайлович,- чого це вони?» Далі догадався: «Еге, голубчику, це ж ти самогончиком підторговуєш».

- Де...е ...я...я...- п’яним затягнув хтось голосом, далі зразу перестав, кричить - голос лине до школи: - Гей, ви, інженери, подавай мені зараз той самий чортоплан, хай везе додому...

- Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!.. Вставайте, біда мені з вами! - чути коло нього улесливий голос.

- Ні! Я докажу їм, безштанькам!

- Завтра, завтра, Федоре Івановичу!.. Не гвалтуйте!..

«Так і є!» - подумав Петро Михайлович.

VІІ. ГОТОВО

Далі пішла робота певно й швидко наближалась до кінця. В майстерню почали навідуватись члени гуртка, далі - все більше й більше, і незабаром шуміло вже там, як у вулику. Всі побачили, що справа виходить, допомагали, підбадьорювали, хоч це було вже тепер і зайве. Зайшов якось і Андрій, тихий, змарнілий, прохав, чи можна йому подивитися. Йому, звичайно, дозволили. Дивився Андрій на роботу, і часом було помітно, як у нього загорались очі, щоб вхопити щось зробити чи допомогти, але втримував себе: його ніхто не закликав, а самому було соромно. Часом повертався і рішуче виходив із майстерні, але незабаром вертався знову, так ніби його хто силоміць тягнув сюди... Стоїть, руки на грудях склавши, очей з роботи не зводить, а очі так і їдять роботу... Помітно, хоч і не був давно в майстерні,- все зрозумів уже... Часом, коли що не так робилося, аж кривився, аж тупав на місці - не міг витримати і хоч істиха, боязко підказував, давав коротеньку пораду.

Прийшов день, коли мали скінчити роботу. Ще зранку зібрався увесь до одного авіаційний гурток; поприходило багато з інших гуртків побачити роботу своїх товаришів. Кінчали, коли було повно в майстерні людей.

Приробили підтримну поверхню до подушки, подушку до рамців. Прикріпили стабілізатор, установили стерно...

Петро Михайлович подивився веселими очима на учнів, промовив урочисто:

- Тепер на оці два гачки надінемо резиновий шнур, і наш аероплан буде готовий.

Швидко і напружено, навіть трохи хвилюючись, докінчував Петро останню роботу. В майстерні було так тихо, ніби не було там ні духу... Одступив:

- Готово!

На столі стояв невеличкий чепурненький аероплан - ну зовсім, зовсім такий, як літають, тільки що маленький.

- Слава!.. Слава!..- залунало в майстерні; зашуміли, захвилювались.

- Стійте, заждіть,- спиняв їх Петро Михайлович,- рано ще радіти. Тільки тоді, як аероплан наш полетить, ми можемо сказати, що діло довели до кінця.

- Полетить, полетить,- гукали всі.

- Ну, це ми ще побачимо. Зараз уже вечоріє, крім того, надворі вітер, сьогодні вже пускати не будемо.

Нетерплячі, а особливо менші, аж танцювали, щоб сьогодні пустити, але старші вже мали витримку й казали, що краще пускати аероплан завтра зранку, якщо не буде вітру.

- Рано ми не будемо пускати, пустимо годині о дванадцятій,- радив Петро Михайлович,- об одинадцятій годині прибуває на нашу станцію потяг, а завтра цим потягом обіцяв прибути до нас... знаєте хто?

- Хто, хто такий? - зацікавились школярі.

- Обіцяв прибути до нас товариш Микола, отой літун, що ви бачили його в Києві на аеродромі, пам’ятаєте? Я йому писав у листі про нашу роботу, про те, як вороже поставились до нас у селі, і він обіцяв приїхати до нас