Стефані Маєр - Світанок

Хоча він і адресував це питання мені, свій гнівний погляд він звернув до Едварда, і можу заприсягтися — я бачила, як його рука смикнулася до зброї.

— Ні! Та ти що, ні! — вигукнула я і заледве стрималася, щоб не пхнути Едварда ліктем: я йому казала, що всі саме так і подумають! З якої ще причини двоє цілком нормальних людей зважаться побратися у вісімнадцять років? (На його відповідь тоді я тільки закотила очі. Кохання. Авжеж).

Гнів Чарлі трохи охолов. З мого обличчя можна було як із книги читати, чи я кажу правду, отож він мені зразу ж повірив.

— Ну, вибачте.

— Приймається.

На деякий час запала мовчанка. За мить я збагнула, що всі чекають, коли почну говорити саме я. Одразу запанікувавши, я зиркнула на Едварда. Нема й мови про те, що я зможу вичавити ці слова.

Він усміхнувся мені, тоді розпростав плечі й обернувся до мого батька.

— Чарлі, я усвідомлюю, що я дещо порушив усталений порядок. За традицією я мав би спершу спитатися вашої згоди. Я не хотів виявити неповагу, але оскільки Белла вже своє «так» сказала, а я не хочу применшувати важливість саме її рішення, отож замість просити у вас її руки, я б хотів вас просити поблагословити нас. Ми одружуємося, Чарлі. Я кохаю її понад усе на світі, навіть понад власне життя, і — це справжнє диво — вона також кохає мене. Ви благословите нас?

Він говорив так твердо, так спокійно! На одну коротку хвилю, коли я слухала його цілком упевнений голос, на мене зійшло прозріння. На мить я побачила світ таким, яким він бачить його. На мить, за яку серце встигає зробити один удар, наше рішення здалося мені абсолютно правильним.

А тоді я угледіла вираз обличчя Чарлі, його очі, прикуті до моєї каблучки.

Я затамувала подих, спостерігаючи, як міняється колір його обличчя — з блідого стає червоним, із червоного — багровим, із багрового — синім. Я вже помалу підводилася — не знаю, що саме я збиралася зробити, можливо поплескати батька по спині, щоб не дати йому задихнутися. Але тут Едвард стиснув мою долоню й промурмотів: «Стривай хвилинку», — так тихо, що я заледве розчула.

Цього разу пауза затягнулася. А тоді, поступово змінюючи барву, обличчя Чарлі набуло звичного кольору. Він стиснув вуста й нахмурив брови, — я впізнала цей «глибокодумний» вираз. Довший час він вивчав нас двох, і я відчула, що Едвард обіч мене розслабився.

— Не повірите, але я не здивований, — пробурмотів Чарлі. — Знав, що рано чи пізно доведеться мати справу з чимось таким.

Я видихнула затамоване повітря.

— А ви впевнені у своїх почуттях? — вимогливо запитав Чарлі, обпаливши мене поглядом.

— На сто відсотків я певна щодо Едварда, — відповіла я без секундної затримки.

— Але ж одружуватися… З чого б така поспішливість? — очі його знову зробилися підозріливими.

Поспішливість була пов’язана з тим, що кожен прожитий день наближав мене до дев’ятнадцятиріччя, а Едвард навіки заморозився у всій красі свого сімнадцятиліття — ось уже понад дев’яносто років. Не кажу, що без шлюбу аж ніяк не можна було б обійтися, але шлюбу вимагав делікатний і заплутаний компроміс, якого ми з Едвардом досягли для того, щоб домовитися про найголовніше: про мій перехід зі світу смертних у світ безсмертних.

Але такі речі я Чарлі пояснити не могла.

— Восени ми вдвох вирушаємо в Дартмут, Чарлі, — нагадав Едвард. — І я б хотів, щоб усе було, скажімо, традиційно. Так мене виховали, — він стенув плечима.

І він не перебільшував: під час Першої світової війни всі ще ревно дотримувалися традицій.

Чарлі відтягнув один куточок губ. Шукав, що б можна було заперечити. Та що він міг сказати? Краще б ви спершу випробували свої почуття в гріху? У ролі татка його руки були зв’язані.

— Я знав, що до цього все ведеться, — пробурмотів він собі під ніс, насупившись. Та зненацька його обличчя розгладилося.

— Тату? — запитала я стривожено. Я озирнулася до Едварда, але не змогла відчитати нічого і з його обличчя: він пильно вдивлявся в Чарлі.

— Ха! — вибухнув Чарлі. Я підстрибнула. — Ха-ха-ха!

Я недовірливо втупилася в Чарлі, а він реготав дедалі голосніше, і все його тіло здригалося від сміху.

Я поглянула на Едварда, сподіваючись на пояснення, але той сидів, міцно стиснувши вуста, начебто сам намагався притлумити сміх.

— Ну, гаразд, — нарешті видихнув Чарлі. — Одружуйтеся, — він не стримав іще одного нападу реготу. — Але…

— Але що? — вимогливо запитала я.

— Але ти сама скажеш мамі! Я і слова не скажу Ренé! Все у ваших руках! — він знову вибухнув гучним гоготом.

* * *

Я на хвилю зупинилася, затримавши долоню на ручці дверей, і всміхнулася. Безперечно, в ту мить слова Чарлі до біса налякали мене. Невідворотний фатум: розповісти Рене. В її переліку гріхів рано одружитися — гірше, ніж зварити цуцика живцем.

Хто міг би передбачити її реакцію? Тільки не я. І вже точно не Чарлі. Може, Аліса, але її я не могла просити.

— Ну, Белло, — мовила Рене, коли я, задихаючись і затинаючись, вичавила ці слова: мамо, я виходжу за Едварда, — я трохи роздратована, що ти стільки зволікала, перш ніж розповісти мені. Квитки на літак дорожчають щодня… О, — докинула вона схвильовано, — як гадаєш: Філу доти вже знімуть гіпс? Бо якщо він не зможе вдягнути смокінг, це зіпсує фотографії…

— Мамо, стривай хвильку, — судомно вдихнула я. — Як це так — я стільки зволікала? Та я щойно за… зару… — я не змогла вимовити слово заручилася, — все владнала, власне, саме сьогодні…

— Сьогодні? Справді? Оце дивина. Я була певна…

— В чому ти була певна? Коли це ти встигла впевнитись?

— Ну, коли ти приїжджала навідати мене у квітні, мені здалося, що все вже давно на мазі… ну, ти розумієш, що я маю на увазі. Ти не вмієш прикидатися, сонечко. Але я нічого не сказала, бо знала, що нічого доброго з того не буде. Ти ж точно як Чарлі, — вона смиренно зітхнула. — Коли вже ти щось собі втовкмачиш у голову, переконати тебе неможливо. І, точно як Чарлі, ти своїх рішень не міняєш.

А тоді вона сказала таку річ, якої я найменше сподівалася почути від власної матері.

— Але не повторюй моїх помилок, Белло. Я чую по твоєму голосу, що ти перелякана до втрати голови, і гадаю, що боїшся ти саме мене, — вона гигикнула, — боїшся моєї реакції. Певна річ, я багато розводилася про шлюб