Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

— прямо на мене дивиться нiжний виводок рiзностатевих пiдлiткiв, що оточили пишну блондинку невизначеного вiку. За їхнiми спинами виднiється двоповерховий котедж iз басейном — такi хатинки часто показують у мильних мелодрамах. Газони неправдоподiбно зеленi, небо неправдоподiбно блакитне, посмiшки — бiлозубi, немов приклеєнi до облич. Я перевертаю рамку й читаю: «З татусем — душею завжди!» — i обережно ставлю фото на мiсце.

Цiкаво, як би пiдписала менi знiмок Ася, наша зi Свiтланою донька? От кого я пам’ятаю завжди, i цей спогад — неначе ляпас. Вона, мабуть, мене ненавидить не менше, нiж її мама. Хоча зовсiм не пам’ятає… Напевно, я завинив перед нею тим, що не такий, як цей пан iз 705-го номера. Тодi, можливо, i в мене б на столi стояла така сама фотка — «З татусем…»

Замiсть цього я зробив безлiч неправильних i незрозумiлих крокiв. Адже в мене була пристойна освiта, у дипломi (цiкаво, де зараз цей папiрець?) моя спецiальнiсть означена як «програмiст», я грав у професiйнiй рок-групi, писав тексти до пiсень i статейки в центральну пресу, ховав у своїй квартирi макову соломку, працював у котельнi, сидiв у ментiвцi, брав участь у мiтингах, намагався органiзувати свiй бiзнес. Поринати в цi спогади в мене немає жодного бажання. Це було iнше життя. Я зрозумiв одне: якщо ти невдаха, тобi нiде нiчого не свiтить, хоч куди втiкай вiд себе. I все-таки прибирати в готелi ТУТ краще, нiж пiдмiтати пiдворiтнi ТАМ. Очевидно, я народився «покоївкою». I не соромлюся цього.

Пiсля кiмнати респектабельного пана я переходжу в сусiдню. У нiй iще зберiгся запах кави й легкий аромат жiночих сигарет «Vogue». У кошику для смiття — порожня пляшка з-пiд лiкеру «Моцарт» i обгортка вiд шоколадки. Тут теж, зрештою, чисто. У лазничцi розвiшено з десяток трусикiв-стрiнґiв, два купальники. На лiжку розкиданi лазернi диски — Хулiо Iґлесiас, Рамштайн, Мобi, Шакiра, англомовна Алсу. Вмiст косметички висипано на туалетний столик — очевидно, господарка квапилася. Ймовiрно, на екскурсiю. Сьогоднi групу англiйцiв везуть на Ґозо. Я єхидно посмiхаюсь, уявляючи, яку чергу до порома вони вистоять на сонцi, перш нiж їх вивалять на пляж у Меллiхе Бей. Пляжiв тут практично немає. Якщо хочеш, можеш купатися в готельному басейнi, а узбережжя скрiзь кам’янисте, з важким спуском. Щоправда, мене це не зупиняє. Навпаки, я люблю камiння й ненавиджу гладенькi пiщанi пляжi. У мене взагалi алергiя на все правильне. Правильно я буду лежати тiльки в трунi!

***

Напевно, це й зблизило нас iз Джейком Стейнбеком.

Джейк такий самий пофiгiст, як i я. Ми познайомилися на вулицi у Вашингтонi. Я щойно прилетiв з Едмонтона, й у моїх вухах iще дзенькав високий Сержiв голос: «Ти — повний кретин! Куди тебе несе? Через рiк ти будеш мати пристойний будинок. Чого ти ще хочеш? Чи ти думав, що тут не треба горбатiти?! Гадаєш, у Штатах на тебе дуже чекають?» Але я був заражений бацилою бродяжництва, таким собi комплексом Агасфера, i мене вже понесло. Одне слово, «вiтер волi вдарив йому в голову».

Америка ввiйшла в мене давно — як кiлька дiагнозiв п’ятнадцяти-двадцятилiтньої давнини: «джинси», «бiтли», «Селiнджер», а потiм так само швидко вивiтрилась услiд за мелодiєю «Наутiлуса» — «Гуд бай, Америко, о-о!» Я ще пам’ятав цю дивну тугу за краєм, де не був нiколи. Першого ж дня у Вашингтонi (тодi в мене ще були якiсь грошi, заробленi в телекомунiкацiйнiй компанiї) я засвiдчив своє перебування на континентi, купивши кiлька статуеток племенi майя китайського виробництва i зробивши характерний знiмок — навпочiпки на брукiвцi перед Вайт-хаузом. Мене здивувало скупчення народу в скверi перед резиденцiєю Президента — здається, мiтингували турки. Тут же, зовсiм не звертаючи уваги на «народнi хвилювання», iншi громадяни здiйснювали вечiрнiй моцiон i займалися вправами прямо на травичцi акуратно пiдстрижених газонiв. Мiж ними снували моторнi вивiрки дивного сiрого кольору, якi нагадували пацюкiв. Утiм, пацюки теж були, вони шарудiли в кущах бiля численних пам’ятникiв. Лiтня вгодована негритянка (пiзнiше я дiзнався, що обiзвати мурина негром — найбiльша образа, краще говорити «чорнi»), угледiвши мене, жалiбно заголосила, протягаючи до мене руку з картонною коробкою, в якiй задзвенiв дрiб’язок: «Сер, сер, плiз…» Не встиг я вчинити акт милосердя, кинувши їй кiлька центiв, як за пазухою в муринки задзвенiла мобiлка. Забувши про мене, вона вiдразу щось весело забелькотiла в слухавку.

Контрасти чатували на кожному кроцi: просторi вулицi з адмiнiстративними монументальними будинками (якi дуже нагадували будiвлi часiв сталiнiзму) й iдилiчнi приватнi котеджики за вишуканими низенькими парканами, порожнеча вулиць i безлiч готелiв, осяяних усiма кольорами веселки. Я зовсiм не уявляв, що буду тут робити, окрiм як здихати вiд туги, — аж доки на перетинi «стрiт» i «авеню» (номерiв не пам’ятаю) зупинився бiля вуличного саксофонiста. На мiй шалений подив, вiн грав джазову версiю хоралу Баха! Уперше ця рiч пролунала в серединi 60-х у виконаннi музиканта i кандидата якихось там наук Новосибiрського унiверситету Володимира Виттиха — у мене зберiгся батькiвський запис того скандального джазового концерту, i саксофоннi пасажi мiцно врiзалися в дитячу пам’ять.

Почути їх тут у виконаннi негра — це абсолютна фантасмагорiя… Я завмер, як укопаний. Звуки музики запахли гречаною кашею з молоком, батькiвським одеколоном «Шипр» i бузком, який буяв у нашому дворi. Негр, звичайно, грав по-своєму. I хорал так не в’язався з його червоною плетеною шапочкою, зеленим шарфом i широкими зашмульганими штанами.

— Звичайно, це не Дейв Брубек, але цiлком пристойно… — почув я голос поруч iз собою.

Бiля мурина стояло тiльки двоє роззяв — я i неохайний на вигляд хлопець, пошарпанiсть якого, втiм, при уважному розглядi коштувала вельми недешево. Я зиркнув на нього i зрозумiв, що вiн вирiшив продемонструвати свої знання саме передi мною.

— Дейв Брубек як джазовий пiанiст нiчого не вартий без саксофона Ван Крайтена, — нiби мiж iншим парирував я. — Голландцi взагалi великi фантазери…

Хлопець поглянув на мене з цiкавiстю. Менi теж було незвично перекинутися словом з незнайомцем, тому що тут зовсiм не прийнято звертати один на одного увагу. Посмiхатися на всi тридцять два — так, безупинно повторювати «iкск’юзмi» — будь ласка, а от звертатися до незнайомцiв… На це був здатний тiльки Джейк Стейнбек. I йому тут було так само хрiново, як i менi, з тiєю лише рiзницею, що ввечерi, пiсля концерту в нiчному клубi, вiн летiв у свiй Лос-Анджелес.

Природно, вiн потяг мене з собою. По дорозi ми зупинялися в трьох пабах, запекло сперечаючись про