Григор Михайлович Тютюнник - Степова казка

— Ходімо в степ погуляємо, погомонимо, — сказав їжак. — Ходімо?

— Про що ж ми з тобою гомонітимемо? — буркнув Кріт. — Як я сердитий, а ти ні.

— А так і гомонітимемо, — одказав їжак. — Ти сердито, а я ні. Хіба, якщо вдачі у нас різні, то й сваритися неодмінно? Вдача — це таке: сказав їй «мовчи!», вона й мовчатиме. Треба тільки гарненько сказати. То ходімо?

— Ходімо, — не дуже охоче погодився Кріт. — Тільки, як тобі починатиме хотітися їсти, скажеш.

— Гаразд, — погодився їжак. — Як схочеться мені їсти, я почну бубоніти отако: бу-бу-бу. Тоді ти краще тікай.

І перший пішов із Куреня. А слідом за ним почапав і Кріт.

Степ уже вбирався у вечорову просинь. Спершу вона, як вода, вступила у видолинки, стала у полинових кущах та побіля них, а далечінь була вже вся синя. Над нею аж ген-ген крайнеба червоніла сонячна заграва та вітерець ледве чутно дихав.

— Я тебе од самого полудня ждав, — промовив їжак любенько, бо таки бачив, що Кріт побоюється його. — Самому, знаєш, така нудьга. Мурахи — ті за роботою світа білого не бачать, все вештаються, як на пожежі. Та ще й дрібні вони дуже як для мене. Ти йому щось скажеш, а його й не видно. Хіба то балачка?! Павук, той усе мух виглядає. Обізватися ні до кого. А я, правду кажучи, як не голодний, люблю поміркувати з ким-небудь у парі, погратися, поспівать. А тебе нема й нема. Що ти там хоч робиш під землею?

— Риюся, — одказав Кріт. — Домівку собі будував. Три поверхи вже вивів, тепер ще один треба. Хороша тут земля, під Куренем, черв’ячків повно.

— Як — три поверхи? — здивувався їжак. — Хіба тобі просто нори мало?

— Мало, — сказав Кріт. — Ноги, бач, у мене хоч і дуженькі — і то лиш передні, та не бистрі; очі недобачають; голок, як у тебе, немає. Отож і доводиться рити не одну нору, а багато і на кілька поверхів. Скажімо, пішов дощ — так і знай: нижній мій поверх заллє. Пішов більший — і другий заллє. Куди подітися? Тікаю на третій або ж на четвертий. А буває, Вужака вповзе. Ух! — по цих словах Кріт аж затремтів, а перетремтівши, сказав: — Очі світять, язик як голка. Правда, я йому теж пальця в рот не кладу, а поповоджу з поверху на поверх. В мене голова обертом іде, ну й він покрутиться!

— А як на останній поверх зажене, тоді як? — аж зупинився од цікавості їжак.

— Ніяк, — усміхнувся Кріт. — З останнього поверху вихід є.

— Хо-хо! Попалися б вони мені! — реготнув їжак. — Хоч вуж, хоч гадюка. Я б їм показав!

— То ж тобі, у тебе оно голки які, — сказав Кріт. — Ти за хвіст її вхопив і держиш, а вона хай собі колеться, доки сконає.

— Те-те, — образився їжак. — І ти, бачу, мене за боягуза маєш. Вигадав хтось, що я зміїв за хвіст хапаю, і всі за ним слідом бовкають. А я, щоб ти знав, ніколи так не роблю. Я на них просто йду, грудьми, і хапаю не за хвіст, а за голову.

— Та ж вони кусаються отрутно! — вигукнув Кріт.

— Ай що? Мені після того тільки свербить трохи; отрута їхня мене не бере.

— А нашого брата бере, — похнюпився Кріт.

Вони йшли бур’янами, часто ставали й прислухалися, бо степ є степ, тут усякого зустрінеш, і друга, і ворога.

Бувало й так, що Кріт відставав, тоді доганяв їжака, облизувався й казав сором’язливенько:

— Слимачок трапився.

І їжак на те співчутливо покивував добрим гострим писочком і казав:

— Воно з того слимачка й наїдок такий собі, ну й то харч. Як голодний, то нічим не побракуєш. Я раніше, коли села ще не знав, теж, бувало, заморював черв’ячка всячиною. А тепер ні. Тепер аби лишень до села добився, а там знайду, чим поласувати: і молоком, і яєчком, і яблучком.

— І молоком?! — здивувався Кріт.

— Атож. Оце, буває, виставлять хазяїни мисочку молока своїм прислужникам — котам, собакам тощо, — а вони ще й носом крутять. То я вже не промину. А там, дивись, яєчко знайшов на гнізді — теж моє. Яблуко під яблунею трапиться — сюди його. Ти яблук ніколи не куштував?

— А люди ж на те що? — спитав Кріт.

— Нічого, — усміхнувся їжак. — Або кажуть ХАЙ. Слово в них таке є. ХАЙ — це значить, я можу їсти все, що схочу. Гарне слово. Іще вони полюбляють казати: ЩОСЬ. Ото висьорбаю молоко з мисочки чи там яєчко вип’ю — вночі звісно, — а вдень приляжу десь під хмизком поспати а чи так перепочити — і чую: «О, щось уже молоко оно випило. А хай йому тямиться!» Інколи, правда, вгадують, що то я. А частіше — ЩОСЬ кажуть, хох-хох… Ну і я їх не обижаю: я їм мишей ловлю, пацюків… Одне слово, жити можна!

— Можна, — мудро погодився Кріт. І далі пішли мовчки, бо попереду вже виднівся шлях і гули дроти на стовпах. Тут не дуже розбалакуй, а краще дивися пильніше на всі боки та наслухай: бува, їде хтось возом чи велосипедом, а слідом пес біжить, язик висолопив, то вже неодмінно почує — і тоді клопоту не оберешся.

Ні, краще помовчати.

А степ уже вгортався у прозелень, сонно зітхав утомлений за день вітрисько, і з-за стовпів на шляху сходив круглісінький червоний місяць.

— А що, може, вертаймо? — промовив тихенько Кріт. — Бо Курінь наш уже диви де.

І тільки він це сказав, як на шляху спалахнуло два величезні ока, і світло від них так різонуло приятелям у вічі, що вони аж заплющилися обидва.

— Скрутись!!! — крикнув Кротові їжак і став круглою колючою кулею.

— Зарийсь!! — крикнув Кріт їжакові й де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли.

Потім повз них прокотився жахливий круглий гуркіт і подався, подався степом усе далі й далі, обмацуючи світлом своїх очей кожен стовп, білі чашечки вгорі на стовпах, співучі дроти і небо в зорях.

А коли вже геть стихло. Кріт, що сидів у своїй маленькій нірці-сховку, скулившись од переляку, почув:

— Вилазь, годі боятися. То машина поїхала.

— А ти їсти ще не хочеш? — обережно спитав Кріт.

— Он диви! — аж образився їжак. — Чого це ти як з нори виходити, так і перелякався?

— Хтозна, — мовив Кріт, вилазячи з нори та обтрушуючись.

До Куреня підходили, коли місяць стояв уже вище стовпів на шляху. Світло його зазирало