Люсі Мод Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

Із західного вікна мені видно всю затоку — аж до дальнього туманного берега — і маленькі вітрильники, які я так люблю, і статечні кораблі, що відпливають „до земель незнаних“… Яка чарівна фраза! У ній стільки „простору для уяви“! З північного вікна видно гайок із березами й кленами. Ти знаєш, я завжди обожнювала дерева. Коли в Редмонді на лекціях з англійської літератури ми вивчали Теннісона, я завжди тужила разом із бідолашною Еноною за її навік утраченими соснами.[1]

Поза гайком та цвинтарем — розкішна долина, яку червоною лискучою стрічкою розтинає дорога з мовби нанизаними на неї білими будиночками. Деякі долини справді розкішні… хоч і важко сказати, чому. Просто дивитися на них — уже невимовна радість. А за долиною — моя блакитна гора. Я назвала її Королем Штормів. Така вже я, що неодмінно мушу давати імена всьому довкола.

Тут, у своїй кімнатці, я зможу побути сама, коли мені цього захочеться. Знаєш, часом так приємно лишитися на самоті. За друзів мені будуть вітри, що стогнатимуть, ридатимуть і зітхатимуть довкруж башти… білі зимові вітри… зелені весняні… блакитні вітри літа й багряні вітри осені… нестримні й дикі. „Вітер бурхливий, що виконує слово Його“[2] — яким трепетом сповнює мене цей вірш із Біблії — мовби кожен вітер несе й мені своє послання. У дитинстві я часто заздрила хлопчикові, що полетів на крилах Північної Вітериці в тій дивовижній повісті Джорджа Макдональда.[3] Колись, Гілберте, і я відчиню у своїй башті вікно й випурхну з нього просто в обійми вітру… а Ребекка Дью так і не дізнається, чому тієї ночі моє ліжко лишилося неторкане.

Сподіваюся, коханий, що коли ми відшукаємо дім нашої мрії, довкруж нього теж літатимуть вітри. Цікаво, де він буде, цей незнаний дім? І коли я любитиму його більше — на світанку чи попід місячним сяйвом? Цей дім майбутнього, де в нас будуть любов, дружба, праця… і кумедні пригоди, звісно, щоб було з чого посміятися в старості. Старість! Невже й МИ колись постаріємо, Гілберте? Зараз це здається неможливим.

Із лівої шибки вікна в кутку башти мені видно дахи будинків у місті, де мені належить провести щонайменше рік. Люди, що мешкають у тих будинках, стануть моїми друзями, хоч я їх іще й не знаю. А може, і ворогами — бо ж такі, як Паї, живуть повсюди, під різними прізвищами, а на Прінглів, схоже, доведеться мені зважати. Навчальний рік у школі розпочинається завтра. Я викладатиму геометрію! Це, звісно, буде не тяжче, аніж вивчати її. Молю небеса лише, щоб серед Прінглів не виявилося математичних геніїв.

Я тут усього півдня, але почуваюся так, мовби знала вдів і Ребекку Дью все життя. Вони вже попросили мене кликати їх тітоньками, а я їх — кликати мене Енн. Ребекку Дью я назвала „панною Дью“… лише раз.

— Яка ще панна? — запитала вона.

— Дью, — смиренно відповіла я. — Адже це ваше прізвище?

— Моє, еге ж. Але мене, бачте, так давно не кликали панною Дью, що я аж навіть злякалася. Не кажіть більше так, панно Ширлі, я до того не призвичаєна.

— Добре, я запам'ятаю, Ребекко… Дью, — мовила я, щосили, проте марно намагаючись уникнути звертання на прізвище.

Пані Бреддок слушно казала, що тітонька Четті страшенно вразлива. У цьому я переконалася за вечерею. Тітонька Кейт зронила щось про „шістдесят шостий день народження Четті“ і я, мигцем зирнувши на тітоньку Четті, побачила, як вона… ні, не розридалася — це надто сильне слово для опису її стану. Вона просто сповнилася слізьми, що підступили їй до очей і потекли по щоках без найменшого зусилля чи звуку.

— Що знову сталося, Четті? — суворо запитала тітонька Кейт.

— Мені… мені ж усього шістдесят п'ять років, — відповіла тітонька Четті.

— Вибач, Шарлотто, — мовила тітонька Кейт, і знову засяяло сонце.

Кіт — великий, гарний, із золотавими очима, в елегантнім попелясто-сірім пальтечку й бездоганно білій сорочці. Тітоньки кличуть його Димком, оскільки це його ім'я, а Ребекка Дью зневажливо каже на нього „Цей Кіт“, бо її обурює й він сам, і те, що вона мусить двічі на день давати йому по шматку печінки, відчищати старою зубною щіткою його шерсть із крісла у вітальні, де він полюбляє сидіти, і розшукувати його, коли він десь вештається ночами.

— Ребекка Дью ніколи не любила котів, — розповіла мені тітонька Четті, — а Димка ненавидить особливо. Його сюди два роки тому приніс у зубах пес старої пані Кемпбелл — у неї тоді був пес. Мабуть, вирішив, що до пані Кемпбелл тягти його дарма. Таке було нещасне кошеня — усе мокре, закоцюбле, ще й кісточки зі шкіри ледь не випиналися. Найжорстокіше серце не змогло б не прихистити його. Тож ми з Кейт узяли кошеня, та Ребекка Дью нам цього не пробачила. Ми тоді повелися зовсім не дипломатично. Слід було відмовитися його брати. Не знаю, чи ви помітили, — тут тітонька Четті сторожко озирнулася на двері з їдальні до кухні, — як ми ладнаємо з Ребеккою Дью.

Я помітила — і на це так утішно дивитися. Саммерсайд і Ребекка Дью можуть думати, що це вона керує Шелесткими Тополями, та в удів щодо цього своя думка.

— Ми не хотіли брати того клерка: чоловік у домі — це страшенний клопіт, та ще ми хвилювалися б, що він погано відвідує церкву. Але ми вдали, що хочемо взяти його, і Ребекка Дью заявила, що й чути про це не бажає. Я така рада, що ви оселилися тут, дорогенька. Нам буде дуже приємно куховарити для вас. Сподіваюся, ви всіх нас полюбите. Ребекка Дью має багато чудових рис. Коли п’ятнадцять років тому вона прийшла до нас, то прибирала геть не так ретельно, як тепер. Одного разу Кейт мусила написати її ім’я — „Ребекка Дью“ — на дзеркалі у вітальні, щоб показати, скільки на ньому пилу. Та це було вперше й востаннє. Ребекка Дью розуміє натяки. Сподіваюся, дорогенька, у кімнаті вам буде зручно. Можете на ніч відчиняти собі вікно. Хоча Кейт цього не схвалює, але заради пожильців і вона готова на поступки. Ми з нею спимо в одній кімнаті, тож домовилися, що однієї ночі вікно буде зачинене — для неї, а іншої відчинене — для мене. Такі дрібні суперечки завжди можна розв’язати, якщо тільки мати бажання, правда ж? Не лякайтеся, коли почуєте, як Ребекка Дью нипає вночі по кімнатах. Їй постійно щось вчувається,