Роджер Желязни - Бог Світла

— Ти нам потрібен, Саме, — промовила вона.

— Знаю, знаю. Це одвічна історія, як у тій стародавній приказці: хто везе, того й поганяють.

Але, кажучи це, він усміхався, й вона поцілувала його в чоло.

Тек підскочив у повітря і приземлився на ложе.

— Людство радіє, — мовив Будда.

Яма подав йому мантію, а Ратрі — пантофлі.

Аби прочуматись від супокою буття, що його не в змозі осягнути смертний, потрібен час. Отож Сам спав. Він бачив сни і вві сні когось гукав або просто скрикував. Їсти йому не хотілося; однак Яма підібрав йому тіло міцне і навдивовижу здорове, цілком здатне витримати психосоматичні зміни при переході в нього зі стану божественного.

Сам міг просиджувати годинами, непорушно дивлячись на камінець, зернину або листочок. І тоді його годі було вивести з задуми.

Яма вбачав у цьому небезпеку і радився з Ратрі й Теком.

— Недобре, що зараз Сам отак відгороджується від світу, — сказав він. — Я намагався І ним побалакати, але це однаково, що до вітровію волати. Самові нема вороття до його попереднього стану. Але він робить спроби і марнує зусилля.

— Може, ти не так тлумачиш його спроби? — висловив здогад Тек.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Бачиш, як він споглядає зернину, яку поклав перед собою? Придивись, які зморшки в кутиках його очей.

— Ну то й що?

— Він мружить очі. Хіба зір йому погіршав?

— Ні.

— Тоді чому він мружить очі?

— Від зусиль дослідити зернину.

— Дослідити? Це не той Шлях, що його він проповідував. А проте він таки досліджує. Але дивиться на предмет, не заглиблюючись у медитацію, не шукаючи в об’єкті того, що веде до вивільнення суб’єкта. Далебі.

— Що ж він тоді робить?

— Протилежне цьому.

— Тобто?

— Він вивчає зернину, обмірковуючи її шляхи та форми існування, і таким чином силкується прив’язати себе до життя. У тому, що в ній закладено, Сам шукає приводу для свого подальшого існування[7]. Він знов і знов намагається загорнутися в серпанок Майї[8] — ілюзії світу.

— Гадаю, слова твої слушні, Теку, — озвалася Ратрі. — Як ми можемо підсобити йому в його намаганні?

— Не знаю напевне, пані.

Яма кивнув головою, його темне волосся зблиснуло в променях сонця, що просоталися крізь вузьку щілину в критій галереї.

— Ти вказав мені пальцем на те, чого я недобачав, — визнав він. — Сам вернувся ще не повною мірою, дарма що має людське тіло, ходить, як люди, на двох ногах і розмовляє так само, як ми. Проте його думки все ще для нас недосяжні.

— Що ж нам робити? — знов озвалася Ратрі.

— Поводи його на довгі прогулянки по околицях, — порадив Яма. — Погодуй ласощами, розворуши йому душу поезією та співами. Роздобудь хмільного питва — тут, у монастирі, такого немає. Вдягни його в шовкові барвисті шати. Приведи двох-трьох повій. Вкинь його знову у вир життя. Тільки так можна розірвати пута його божественного існування. Який же я недоріка, що не здогадався про це раніш…

— Недоріка, та не безнадійний, Боже Смерті, — докинув Тек.

Темний пломінь метнувсь в очах у Ями, але він посміхнувся:

— Це мені невеличка віддяка за ті слова, що їх я, не подумавши, зронив у твої волохаті вуха, — визнав він. — Пробач мені, мавпо, ти справжня людина, та ще й розумна і прониклива.

Тек уклонився, Ратрі пирхнула сміхом.

— Скажи нам, мудрий Теку, — бо, певно, ми надто довго були богами й тепер нам бракує правильного погляду на все, — як маємо діяти далі, щоб Сам вилюднів і якнайкраще прислужився досягненню нашої мети?

Тек уклонився Ямі, а тоді — Ратрі.

— Саме так, як запропонував Яма, — відповів він. — Сьогодні ти, пані, ведеш його на прогулянку до підніжжя пагорбів. Завтра пан Яма йде з ним до узлісся. Позавтра я гуляю з ним серед дерев, трав і виноградників. А там видно буде. Побачимо.

— Хай буде так, — мовив Яма.

Так і було.

Проминуло кілька тижнів, і Сам уже чекав цих прогулянок — спочатку з радісним передчуттям, потім майже з захватом і, нарешті, з пекучим нетерпінням. Він став зникати без супроводу все надовше й надовше: спочатку на кілька годин уранці, а далі й увечері. Потім кудись завіювався на цілісінький день, а бувало, що й на день і на ніч.

Наприкінці третього тижня, рано-вранці, зібравшись на критій галереї, Яма й Ратрі тримали раду.

— Не до вподоби мені таке, — мовив Яма. — Негоже нам, звісно, нав’язувати йому свою компанію тепер, коли він цього не бажає. Але тут криється й небезпека, а надто для того, хто народився наново, як він. Нам слід би знати, як Сам збавляє свій час.

— Та хай би що він робив, це допомагає йому приходити до тями, — заперечила Ратрі, змахнувши пухкою рукою, і поклала до рота цукерку. — Він усе менше витає у хмарах. Більше балакає, навіть жартує. Попиває винце, яке ми йому приносимо. До нього вертається апетит.

— Однак, якщо він наскочить на агента Тримурті, його може спіткати смерть без вороття.

Ратрі неквапливо жувала.

— Навряд чи тепер вони шастають по цих краях, — мовила богиня. — А звірі дивитимуться на нього як на дитину й не чіпатимуть. Людям здаватиметься, що то святий відлюдник. Демони[9] ж віддавна боялись його й тепер будуть ставитися шанобливо.

Та Яма похитав головою:

— Все не так просто, пані. Хоча більшість своїх машин я демонтував і заховав за сотні ліг звідси, але такий могутній потік енергії, що його я спрямовував на Золоту Хмару, не міг лишитися непоміченим. Рано чи пізно сюди завітають. Я використовував екрани й рефлектори, одначе така була навальна сила тієї енергії, що вона не могла не порскати в усі сторони світу, як ото Всесвітній Вогонь, танцюючи, кидає відблиски на весь обшир зоряного неба. Невдовзі нам доведеться покинути цю місцину. Я волів би дочекатися, поки вихоплений мною Електричний Заряд остаточно віднайде людську подобу і прийде до пам’яті, але…

— Хіба немає в природі стихійних сил, подібних за своєю енергетичною дією до того, що зробив ти?

— Є, і вони виявляли себе поблизу цієї місцевості; ось чому я обладнав нашу базу тут, під крильцем у сил природи. Проте мене точить сумнів. Мої вивідувачі по селах не помітили ніякої незвичайної метушні. Але в день Самового повернення, коли він примчав верхи на гребені громовиці, по тутешніх околицях і по небу шугала, роздивляючись, Громова Колісниця. Далеченько звідсіль, але мені не віриться, що тут нема якогось зв’язку.

— Але ж вона відтоді не