Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

тканину. Ми бачимо героя у важкий для нього час, коли йому треба вирішити, в який спосіб, не проливаючи зайвої крові, він може стати господарем становища, не номінальним, а фактичним королем, сісти на французький трон у Парижі. Релігійна війна, що десятиріччями винищувала сили французького народу, сплела політичні, соціальні, економічні, релігійні суперечності в такий тугий і заплутаний вузол, що розплутати його було неможливо, хіба що тільки розрубати одним ударом. І таким ударом міг би стати перехід Генріха з протестантської віри в католицьку. Саме цією ціною він може увійти в Париж, що сам розкриє перед королем-католиком усі свої брами. Але для Генріха, що давно вже не вважає для себе принциповим — чи бути гугенотом, чи католиком («богові байдуже, якого віровизнання дотримуються люди», «ніякому богу це вже не може бути важливе»), — це розрив з юністю, близькими друзями, образа пам'яті тих, хто бився поряд із ним і загинув, свого роду зрада власного минулого. Людина і політик, вразлива людська душа і мудрість державного діяча вступають у двобій в одній особистості, позбавляють короля спокою і сну. Він на порозі остаточного рішення, воно невідворотне, але як неймовірно важко, як боляче зважитись на нього.

За вплив на короля сперечаються прелати, друзі, кохана жінка. Кожне з них обстоює свій інтерес, і лише він один іде до остаточного рішення, тримаючись як провідної нитки думок не про своє щастя, славу й могутність, а про те, що треба чимало потрудитися, щоб роздати народові хліб рідної землі, що нелюдяність — найстрашніший з усіх пороків і що нема нічого вищого за розум. Саме тому Генріхів сподвижник де Прален каже королю: «Величносте, ви ж повсюди уславились добротою, ви державець нової людяності і того сумніву, що його філософи називають плідним». Парижани — католики, яким проповідники утовкмачували, що Генріх — антихрист, бо як же інакше міг би «єретик триматися проти всієї Ліги, проти іспанських полчищ, проти золота короля Філіппа й- папського прокляття», ці самі парижани поступово схиляються до думки, що Генріх незвичайний король, простий і приступний, людина, як усі.

Хоч би які були впливи на Генріха, хоч би як він сам вагався, страждав, у глибині його душі давно вже визріло переконання, що його з догляду моральності, по-людському, може, й не зовсім бездоганний вчинок — зречення віри батьків, — допоможе утвердитися справедливості, праву. А для нього самого — не насильство, не жорстокість, не розрахунок, а саме справедливість веде до перемоги, «право — найдовершеніший вияв людяності».

Цей період душевних вагань і роздумів завершується в романі блискуче написаною масовою сценою — переходом короля в нову віру 25 липня 1593 року. В цій сцені, як і в багатьох інших картинах народних виступів, битв, свят чи трагічних подій, Генріх Манн виявляє свій неабиякий хист художника-жанриста, баталіста. Барвисті, динамічні, з десятками написаних вправною рукою лаконічних, але виразних портретів картини нагадують масові сцени у засновника жанру історичного роману Вальтера Скотта і водночас позначені стильовою своєрідністю німецького письменника.

Читачі весь час бачать усе, що відбувається в романі, начебто в подвійній перспективі. З одного боку, це певною мірою об'єктивна авторська оповідь, а з другого — це зображення з погляду головного персонажа твору, його особисте сприйняття барв, звуків, рухів навколишнього світу. І що цікаво — не тільки його. В деяких сценах роману переплітається багато голосів — це автор, король і самі учасники подій. Такі сцени набувають особливої об'ємності, місткості, створюється дивовижний оптичний ефект. Читач не замислюється над цим багатоголоссям, воно не заважає йому, а навпаки, сприймається як щось цілісне й напрочуд багате, різнобарвне, симфонічне.

Інша важлива подія, з якої також починається дія другого тому, — це випадкова зустріч Генріха з найбільшим коханням його життя, чарівною красунею Габрієллю д'Естре. Історія цього кохання, як не дивно, є певною паралеллю до перипетій підкорення столиці. Кохану жінку Генріх теж завойовує завдяки надзвичайним якостям своєї особистості, а не бере її серце штурмом. Довгий час лише прекрасна зовнішня оболонка Габрієлі належить Генріху, а її душа — ні. А може, точніше буде сказати, що на початку цього жагучого кохання в Габрієлі немає ще душі, вона спить, немов цю душу приспали злі чаклуни. Не випадково один з радянських літературознавців порівнював постать Габрієлі з героїнею казки про зачаровану сплячу королівну. Письменник сам дає підстави для цих порівнянь. Побачивши вперше золотокосу красуню, король думає: «Іде, наче фея… наче королева». І далі — «він почував себе наче в казці». Казково прекрасною постає д'Естре перед Генріхом: «Вона саме опускала ногу на верхню сходинку. Погойдувалась розіпнута на обручах сукня з зеленого оксамиту. Згори лилось надвечірнє сонце, і в ньому сяяли золоті коси й мінились уплетені в них перли… І як зграбно погойдувалось, спускаючись зі сходинки на сходинку, її тіло! Кожен крок — справжнє диво рівноваги й розкутості, пружності й величі».

В казках жертва темних чаклунів приречена ховати добру й прекрасну душу, гаряче серце під потворною оболонкою жаби чи іншої якоїсь гидкої тварини. В романі золотокоса, блакитноока Габріель з гнучким станом і напрочуд гарною ходою — це лише оболонка, бо серце її розбещене, не здатне на справжнє кохання, вона холодна, хтива, діє з розрахунку, зраджує безтямно закоханого в неї короля. А проте структура стародавньої казки повторюється, хоча й у свій спосіб. Гаряче, живе, самовіддане кохання пробуджує в Габріелі не відомі їй самій почуття і якості її душі. Вона починає співчувати Генріхові, навчається не лише захоплюватись його перемогами, а й поважати його, навчається любові й вірності.

Казково-романтичне зображення Габрієлі існує поряд з об'єктивно-реалістичним і навіть іронічним. З іронією змальовано родину д'Естре — пані де Сурді у цупкій робі на обручах, з білим, наче обсипаним борошном, обличчям і жовто-зеленою пір'їною у рудому волоссі, схожу на племінницю, як карикатура на оригінал; лисого, низенького пана де Сурді; батька Габріелі — злодія, що легко впадав у гнів і багрянів на виду; нездарного пана де Шеверні та інших. Всі вони торгують чарівною Габріеллю, щоб одержати від короля високі титули, прибуткові посади, щедрі дарунки. І ця зграя дрібних людців існує в книжці поряд із закоханим рицарем Генріхом, який мов казковий герой мчить через ліси й доли, щоб на хвилину побачити свою обранку. Існує на основі контрасту. Романтичне, поетичне стає іще піднесенішим, коли його відтіняє нікчемне, мізерне, дріб'язкове. Слід зауважити, що, романтизуючи кохання Генріха, його вчинки, письменник ніколи не впадав в пишномовність або в сентиментальність,