Курт Воннегут - Галапагос

б не Дарвін, не було б ні готелю «Ельдорадо», ані судна «Баійя де Дарвін», ладного надати гостинний притулок Джеймсові Уейту. Як не було б і кіоска, де він так сміховинне вирядився.

Якби Чарлз Дарвін не проголосив Галапагоські острови чудовою лабораторією природи, Гуаякіль лишився б ще одним непримітним портом, спекотним і брудним, а острови цікавили б Еквадор не більше, ніж купи шлаку десь у графстві Стаффордшір.

Дарвін не приніс жодних змін на острови — тільки змінив думки людей про них. Ось яке велике було значення простих суджень у ту далеку епоху великого мозку.

Прості судження могли, по суті, не менш успішно керувати людськими діями, ніж переконливі факти, до того ж судження, на відміну від фактів, підвладні були раптовим змінам. Так, на Галапагоські острови вчора люди могли дивитись як на пекло, а сьогодні на них дивляться вже як на рай земний: Юлія Цезаря вчора могли вважати державним діячем, а сьогодні — різником; еквадорські паперові гроші вчора годилися, щоб купувати на них їжу, одяг та місце під дахом, а сьогодні — лише щоб вистилати ними клітки з канарками; наш Всесвіт учора міг бути породженням Господа Бога, а сьогодні — Великого Вибуху. І так далі, і таке інше.

А нині, внаслідок зменшення мозкової енергії, люди вже не ухиляються від головної справи свого життя й не впадають у чортовиння суджень.

Європейці відкрили Галапагоські острови в 1535 році, коли до них підійшло одне іспанське судно, що через шторм збилося з курсу. На островах тоді ніхто не жив, не знайшли й слідів людських поселень.

Те бідолашне судно не мало іншої мети, окрім того, щоб переправити до Перу єпископа Панамського, і для цього треба було лише не згубити з очей південноамериканського берега. У всьому винен той шторм, що погнав судно на захід, де, за тодішніми людськими судженнями, було тільки відкрите море.

Та ось шторм ущух, і іспанці побачили, що привезли свого єпископа в таке місце, яке морякові може приснитися лише в кошмарному сні: жалюгідні острівці без пристойних бухт, природних укрить і прісної води, без крислатих фруктових дерев і навіть без тубільців. Стояв цілковитий штиль, танули запаси води й харчів. Океан був наче величезне дзеркало. Моряки спустили на воду баркас і відбуксирували судно разом із своїм духовним проводирем звідти якнайдалі.

Вони не оголосили, що острови належать Іспанії, як не стали б закріплювати за Іспанією пекло. І цілих три сторіччя після того, як переглянуте людське судження дозволило цьому архіпелагу з’явитися на картах, жодна держава на нього не претендувала. Та ось у 1832 році одна з найменших і найбідніших держав на планеті, а саме Еквадор, попросила людство пристати на її судження, за яким ці острови являли собою невід’ємну частину Еквадору.

Ніхто не заперечував. У ті часи таке судження справляло цілком невинне, ба навіть комічне враження. Це було однаково, якби Еквадор у нападі імперіалістичного шаленства анексував хмару астероїдів, що пролітала мимо.

Але згодом, всього через три роки, молодий Чарлз Дарвін заходився переконувати світ у тому, що завдяки тамтешнім, нерідко огидним на вигляд рослинам і тваринам, яким пощастило вижити, ці острови стали винятково цінними, коли тільки подивитись на них так, як дивиться він, — з погляду науки.

Цю здійснену Дарвіном трансформацію нікчемних островів у неоціненні інакше, ніж магією, не назвеш.

Отже, на той час, коли до Гуаякіля приїхав Джеймс Уейт, тут побувало вже по дорозі на острови безліч шанувальників природознавства, щоб побачити те, що бачив Дарвін, і відчути те, що відчував він, і місцевий порт правив за порт приписки для трьох круїзних суден, найновішим з яких була «Баійя де Дарвін». Тут збудували кілька цілком сучасних туристських готелів, найновіший серед яких був «Ельдорадо», і вздовж усієї вулиці Десятого серпня тяглися ряди сувенірних крамниць, усіляких магазинчиків та ресторанів для гостей.

Але коли сюди потрапив Джеймс Уейт, уже вибухнула всесвітня фінансова криза, що спричинилась до раптового перегляду людських суджень щодо вартості грошей, біржових акцій, заставних та інших паперів, і це викликало крах туристського бізнесу не лише в Еквадорі, а, по суті, скрізь. Тим-то «Ельдорадо» лишався єдиним ще відкритим готелем у Гуаякілі, а «Баійя де Дарвін» — єдиним круїзним судном, іще готовим відчалити.

Власне, відкритим «Ельдорадо» існував тільки як збірний пункт для пасажирів з квитками на «Круїз віку до витоків природи», оскільки цим готелем володіла та ж таки еквадорська фірма, що й судном. Але тепер, майже за добу до відплиття, тут було тільки шестеро гостей, рахуючи й самого Джеймса Уейта, на цілий двохсотмісний готель. Решта п’ятеро були:

Дзендзі Хірогуті, двадцятидев’ятирічний чоловік, японський комп’ютерний геній;

Хісако Хірогуті, двадцятишестирічна жінка, його всігітна на останньому місяці дружина, викладачка ікебани — японського мистецтва аранжування квітів;

Ендрю Макінтош, п’ятдесятип’ятирічний американський фінансист і авантюрист, власник величезного успадкованого багатства, удівець;

Селіна Макінтош, його вісімнадцятирічна дочка, сліпа від народження;

Мері Хепберн, п’ятдесятиоднорічна американка з Іліума, штат Нью-Йорк, удова, яку в готелі, по суті, ніхто не бачив, Go вона не виходила із свого номера на шостому поверсі, куди їй подавали навіть їжу, відколи вона приїхала сама напередодні вночі.

Ті двоє, перед чиїми іменами стоять зірочки, до вечора будуть мертві. Такої умовності — позначення зірочкою того чи того ім’я-я дотримуватимусь протягом усієї розповіді. Я хочу заздалегідь підготувати читача до того, що дехто з персонажів невдовзі постане перед завершальним дарвінівським випробуванням своєї сили і спритності.

І я там був, але зовсім невидиме.

5

«Баійя де Дарвін» була теж приречена, проте ще не настільки, щоб ставити перед її ім’ям зірочку. Сонце зайде ще п’ять разів, доки її двигуни змовкнуть назавжди, і мине ще десять років, перше ніж вона піде на океанське дно. Це судно було не лише найновіше, найбільше, найшвидкохідніше й найкомфортабельніше з-поміж усіх круїзних суден, приписаних до Гуаякіля. Воно було ще й єдине судно, задумане і сконструйоване спеціально для човникових туристських рейсів на Галапагос і звідти.

«Баійю» спорудили в місті Мальме, у Швеції, і я сам брав у цьому ділі участь. Коли її переганяли з Мальме до Гуаякіля, то в команді, до складу якої входили і шведи, й еквадорці, завважували, що після шторму, якого судно зазнало в Північній Атлантиці, йому ніколи вже не доведеться мати справу ані зі штормами, ані з холоднечею.

«Баійя» являла собою плавучий ресторан, лекційний зал, нічний клуб та готель для сотні гостей, які сповна за це заплатили. На судні