Юліан Семенов - Ненаписані романи

також передати редколегії ряд моїх міркувань і з приводу верстки номера… Вона поки що залишає бажати кращого, занадто недисциплінована, різностильна, точніше кажучи… Ви урядовий офіціоз, тому, якщо перша шпальта трохи сухувата, треба, щоб вона вибухала зсередини — темою передовиці, наприклад. Не бійтеся гострих тем, більше критики, справедливої критики… Газета мусить бути єдиним цілим — це ази пропаганди і агітації. Тому, по-друге, на наступній полосі має бути фейлетон, публіцистика, що розвиває основні тези передовиці. І не бійтесь, нарешті, і на третій полосі, де друкують іноземні матеріали, заверстати щось, пов’язане з основною темою номера… Ну а четверта — у ваших руках, шукайте в ній свою «ізвєстінську» індивідуальність… Оце, власне, і все…

— Спасибі, товаришу Сталін, я передам редколегії всі ваші побажання.

Сталін помітив, що батько хоче встати, за мить перед тим, як він вирішив підвестися з крісла.

— Заждіть, — пихнув він люлькою. — У мене до вас в кілька запитань…

— Слухаю, товаришу Сталін…

— У вас діти є?

— Так, товаришу Сталін, є.

— Скільки?

— Син — Юлька…

Саме в цю хвилину до Сталіна підійшов високий крутолобий чоловік, схилився до нього:

— Дзвонить Калінін… З приводу сьогоднішнього заходу… Що сказати?

Сталін повагом пихнув люлькою, поклав її на стіл, підвівся й пішов до будинку. Його не було хвилин п’ятнадцять; коли повернувся, обличчя трохи зблідло, усмішливих зморщок навколо очей не було, жорсткіше окреслювався рот під сивуватими вже вусами.

— Важко утримувати дитину? — спитав Сталін, немов весь той час, поки говорив з Калініним, пам’ятав відповідь батька.

— Ні, товаришу Сталін, не важко.

— Ви скільки одержуєте на місяць?

— Партмаксимум, кремлівку…

— А дружина?

— Вона бібліотекар… Заробляв сто десять, ми забезпечені…

— Добре, а ви могли б утримувати двох дітей на цей ваш максимум?

— Так, товаришу Сталін, зміг би!

Сталін, всміхнувшись, подивився на батька, але очі були холодні, жовті:

— У грузинів є прислів’я: «один син — не син, два сини — півсина, три сини — син»… Змогли б утримувати на вашу зарплату трьох дітей? Чесно відповідайте, говоріть одверто…

— Звичайно, товаришу Сталін, змогли б…

Сталін, не одводячи очей, дивився на батька, спитав:

— Чого це ви ногами човгаєте? В туалет хочеться?

— Ні, спасибі, товаришу Сталін… Просто у мене в машині син залишився, тому я трохи хвилююсь…

— А чому ви не привели його сюди? Хіба можна кидати дитину? Сходіть по нього…

… Я пам’ятаю великі селянські руки батька, пам’ятаю, як він пригорнув мене до себе, пам’ятаю, яке гаряче було в нього обличчя, пам’ятаю його захоплений шепіт:

— Зараз ти побачиш товариша Сталіна, синку!

… А я не зміг підвести очі на вождя, бо врочисте, заціпеніле, боязке збентеження охопило мене…

Але зате я побачив його маленькі руки, відчув їхнє ласкаве тепло. Сталін легко підняв мене, посадив на коліна, погладив по голові і, кивнувши на газету, що лежала на плетеному столику, сказав батькові:

— Цей номер «Известий» візьміть з собою… Тут в ряд моїх зауважень по верстці… Може, знадобляться Бухаріну й Радеку… Щасливої дороги…

… Кортеж «паккардів» обігнав нас біля в’їзду в Москву — Сталін повертався в Кремль.

У цей же час, тільки з іншого боку, до Кремля в’їхала машина із заштореним склом, в якій сиділи Каменєв і Зінов’єв: їх привезли з внутрішньої тюрми для зустрічі зі Сталіним та Єжовим: учора вони нарешті — після дворічного ув’язнення — погодилися писати сценарій свого процесу, який закопає Троцького, доведе його фашистську суть, — за це, як їх запевнили, їм збережуть життя, а малолітніх дітей випустять з тюрми.

… А коли було прийнято указ, що забороняв аборти, я пригадую, як батько захоплено говорив усім, хто приходив до нас:

— Який же він мудрий, наш Коба, як чудово він готує рішення! Спочатку радиться з рядовими працівниками, з’ясовує всю правду, а вже потім санкціонує указ держави! Ми непереможні нерозривністю зв’язку з вождем, у цьому наша сила!

Усі, звичайно, з ним погоджувались.

А Бухарін, поглядаючи на батька з сумною усмішкою, його захоплення ніяк не коментував, мовчав.

Тільки дядько Ілля, один з наймолодших наших комбригів, похитав головою:

— Сеню, чого ти, як тетерук, заливаєшся? Ти хоч знаєш, де аборти забороняють? Лише в католицьких країнах! Там, де останнє слово за церквою. У них за аборт у тюрми саджають, а комуністи підтримують жінок, які виступають за те, щоб не влада, а вони самі вирішували, що їм робити… Кому охота жебраків та нещасних плодити?!

Батько пополотнів і рвучко підвівся:

— Що, повторення двадцять сьомого року захотів?! Не терпиться?!

… Тоді, в листопаді двадцять сьомого, після розгону демонстрації опозиціонерів — батько брав у ній участь, — брати побилися.

Жили вони на Нікітській, будинок цей тепер знесли; довгий коридор, закладений полінцями, — ще топили печі; зачаєні комуналки з товстими дверима — до революції тут містився бардак, гріховна любов вимагає тиші. Кімнатка діда й баби була малесенька, метрів десять, курити виходили в коридор, тут і зчепилися, коли Ілля, вислухавши захоплену розповідь батька, похмуро мовив: «Чого ж ти раніше Каменєва не тяг за ноги з трибуни, коли його портрети на демонстрації виносили? Як скажуть «ату!», так і кинулись…» — «Ти на кого?! — батькові перехопило подих від гніву. — Ти кого захищаєш?! На кого голос піднімаєш!» — «Та ні на кого я голос не піднімаю… Голова в тебе є? Є. Ну й думай нею, а не повторюй чужих слів, як папуга».

Батько тоді схопив поліно. Ілля легко вибив те поліно в нього з рук, заломив кисть за спину, повернувся й поїхав до себе в Люберці, він був там начальником НКВС. Відтоді брати два роки не розмовляли, тяжко переживаючи сварку.

Помирилися на похороні спільного друга, Василя Сироткіна, його зарізали, коли він був у відрядженні по колективізації, винних не знайшли, а двоє сиріт у нього лишились, Нюра й Зіна, погодки.

… Після того як в «Известиях» почали друкувати. повідомлення про розстріл троцькістсько-фашистських наймитів Каменєва і Зінов’єва (заступника Леніна по Раднаркому і голови Комуністичного Інтернаціоналу), обличчя Бухаріна стало жовте, змарніле; він ліг на землю (це було на Памірі), узяв свічку, затис її в руках, склав їх на кволих грудях і, подивившись на батька, посміхнувся:

— Семене, я схожий на покійника?

3

Федір Миколайович Петров, один з найстаріших більшовиків, консультував у шістдесятих мій роман і фільм «Пароль не потрібен» — про Блюхера і Постишева.

Він же й розповів мені історію, яку тепер підтверджують побічні свідчення: хочу вірити, що невдовзі з’ясуються нові обставини, спростувати які неможливо.

— Коли