Даніела Стіл - Диво

Квінн облишив справи за рік до того, як вона померла, і протягом року вони подорожували, побувавши в усіх місцях, які йому хотілось відвідати. Як завжди, Джейн була щаслива їхати за ним туди, куди він бажав. Вони відвідали Балі, Непал, Індію, далекий Китай. Відтак повернулися до місць, які обоє любили: Марокко, Японії, Туреччини. Вони подорожували без упину протягом усього року, і вперше за довгі роки стали значно ближчими одне до одного. Він зовсім забув, як добре з нею, яка вона чудова співрозмовниця, яка насолода перебувати в її товаристві. Вони наново закохались одне в одного і ніколи раніше не були такими щасливими, як тоді.

А в Парижі раптом виявилось, наскільки вона хвора і як це серйозно. Протягом кількох місяців у неї були проблеми зі шлунком, які вони обоє вважали лише наслідком специфічного харчування в подорожі. Вони прилетіли додому, але все тривало й там. І навіть було гірше, ніж вони думали, але обоє не хотіли в це вірити. Зараз він зрозумів із її щоденників: вона усвідомила серйозність того, що мучило її, раніше, ніж він. Проте була переконана, що подолає усе це. Вона страждала мовчки протягом тих місяців, щоб тільки не зіпсувати подорож, яку він так хотів здійснити, на яку так довго чекав. Вона була сумна, бо повернення додому означало, що вони відмовляються від Бразилії й Аргентини. А тепер без неї все втратило сенс і стало безнадійно порожнім.

Джейн померла у віці п’ятдесяти дев’яти років, вони жили подружжям протягом тридцяти семи літ. Алекс було тридцять чотири, а її братові Дугу виповнилось би тридцять шість, якби він був живий. Син загинув через нещасний випадок на човні, і тільки зараз Квінн збагнув, що ледве знав його. Він мав багато за чим сумувати, багато про що шкодувати. І на це він приречений витратити роки, які йому лишались. Джейн померла в червні, а зараз, коли вони припливли до порту Старі Антиби, був листопад. Спливли нескінченні тяжкі місяці без неї. І Квінн був абсолютно певен: він ніколи не вибачить собі, що погубив її. Його сни й щоденники Джейн нагадували йому про його тяжку провину. Алекс засудила батька своїм судом і визнала винним. І він не міг не погодитись із нею.

Коли вони причалили, капітан зайшов до його каюти, щоб надати інформацію про недобудований вітрильник, який виставили на продаж у Голландії. Він щойно зателефонував у той док. Тільки-но переступив поріг, як на його обличчі з’явилася щаслива посмішка.

— Його довжина сто вісімдесят футів, він великий і гарний, — кажучи це, він аж сяяв, — це вітрильник із двома щоглами, до того ж зазначили, що ним дуже цікавляться, проте ще ніхто не купив. Рамзей вирішив продавати його тільки зараз. — Очі чоловіків зустрілись, і посмішка поступово почала з’являтись на обличчі Квінна. Таким щасливим капітан його ще не бачив. Протягом усієї подорожі Квінн виглядав дещо засмученим. — Чи не хотіли б ви глянути на нього? — запитав капітан із цікавістю. — Я був би радий змінити для вас рейс. Є літак на Амстердам за півгодини після того, яким ви збирались летіти до Лондона.

Квінн не міг повірити в те, що почув. Це було щось більше, ніж просто божевілля. Вітрильник на сто вісімдесят футів! Але чому б і ні? Він може плавати навколо світу стільки, скільки йому лишилось жити. Про краще годі й мріяти. Він може жити на кораблі й плавати в усі ті місця, які він любить і в яких іще не бував. Йому будуть потрібні тільки вірші та щоденники Джейн. У цьому світі більше нічого не важить для нього. Він знов і знов перечитуватиме їх. Щоразу, коли він гортав їх, кришталева чистота і щире кохання, що віяли з них, були новим потрясінням для нього.

— Наскільки все це божевільно? — спитав Квінн капітана, знову сідаючи у шкіряне крісло у своїй каюті й уявляючи собі знову стовісімдесятифутовий вітрильник. Він відчув: це щось більше, ніж він заслуговує, але це все, чого він хоче. Жити на яхті було б найкращим способом утекти від усього.

— Це аж ніяк не божевілля, сер. Навпаки. Такому морякові, як ви, просто соромно не мати власного корабля. — Він хотів сказати Квіннові, що бажав би працювати на нього, але не хотів виглядати нав’язливим. Але якщо Квінн придбає вітрильник, капітан мав намір запропонувати йому свої послуги. Між ним і Джоном Барклі, власником «Вікторі», не було великого взаєморозуміння. Квінн Томпсон є саме тією людиною, з якою він хотів би працювати, бо це прекрасний моряк. Більшість свого часу капітан проводив у порту, на якорі, а йому так хотілося плавати. — Його добудовуватимуть іще десь рік, можливо менше, якщо прискорити роботу. Ви зможете плавати на ній десь наприкінці наступного літа. Найдовше — за рік відтепер, сер.

— Гаразд, — сказав Квінн, виглядаючи так, ніби враз вирішив. — Отже, чи не могли б ви таки поміняти квиток для мене? Я полечу до Лондона, коли побачу корабель. — У нього не було ні графіку зустрічей, ні розкладу, за яким він мав жити, не було нікого, з ким він повинен узгоджувати свої дії, і останні три місяці виявили те, про що він мріяв. Він хоче вітрильник. І тепер ніхто не зупинить його. — Чи не зателефонували б ви диспетчерові сказати, що я приїду? — в очах Квінна засяяла надія.

— Звичайно ж, зателефоную. І скажу йому, щоб він чекав на вас.

— Мені потрібно зарезервувати номер у готелі. Тільки на цю ніч. Завтра прямо з доку я поїду в аеропорт, щоб летіти до Лондона.

Це було хвилююче рішення — зрештою, якщо йому не сподобається корабель, він не зобов’язаний купувати його. Він навіть може замовити будівництво свого власного, почавши з нуля, але Квінн знав, що тоді все це триватиме довше. Це зайняло б десь два роки, а то й довше, щоб побудувати таку яхту, як та, котру продавав Рамзей.

Капітан владнав для нього всі справи, і вже за півгодини Квінн тиснув руку йому й усій команді, дякуючи за їхню доброту до нього. Він залишив кожному з них добрі чайові, а капітанові виписав солідний чек. Він пообіцяв тримати його в курсі, як складатимуться його справи в Голландії. І коли він рушив своїм лімузином до аеропорту в Ніцці, то знову відчув ту саму тугу, яка мучила його всі ці місяці.