Стівен Кінг - Безсоння

— Я знаю, чим ти займаєшся, — прошипів він здорованеві. — Чи ти думаєш, що все це іграшки? Сподіваєшся, що тобі й твоїм дружкам-катам удасться вислизнути…

І в цю мить, пихкаючи як паровоз, наспів Ральф, поклав руку Едові на плече. Жар під тонкою футболкою здивував — здавалося, рука торкнулася розпеченої грубки; а коли Ед обернувся, на якусь незабутню мить Ральфові здалося, що він дивиться в розбурхане полум’я. Ніколи досі не бачив він такої абсолютної безпричинної люті в людських очах, мало того — навіть не підозрював, що така лють можлива.

Імпульсивно Ральф ледь не відсахнувся, але, притамувавши в собі це бажання, завмер. Промайнула думка: якщо зараз він відступить, Ед накинеться на нього, мов скажений пес.

Дурня це, звичайно. Ед був хіміком-дослідником, Ед був членом літературного клубу (з тих, хто вивчає пудові книги про Кримську війну), Ед був чоловіком Елен і батьком Наталі. Чорт забирай, зрештою, Ед був його другом…

…Ось лише зараз перед ним стояв зовсім не Ед, і Ральф усвідомлював це.

І замість того щоб відступити, Ральф подався вперед, схопив Еда за плечі (такі гарячі під тонкою тканиною футболки, такі неймовірно болісно гарячі) і став повертати його до себе, поки Ед не відвів погляду від здорованя.

— Еде, припини! — мовив Ральф голосно і впевнено, як і слід, на його переконання, розмовляти з людьми, що впали в істерику. — Усе нормально! Просто заспокойся!

Ед, що не зводив осклянілих очей зі здорованя, ковзнув таки поглядом по обличчю Ральфа. Не таке вже й велике досягнення, однак Ральф відчув деяке полегшення.

— Що це з ним? — запитав здоровань. — Вам не здається, що він збожеволів?

— Я певен, що з ним усе гаразд, — відповів Ральф, хоча насправді зовсім не був у цьому певен. Вимовив він це крізь зуби, не зводячи очей з Еда. Він не насмілювався відвести погляд — цей контакт здавався єдиною зачіпкою, що дозволяє йому стримувати Еда, але зачіпкою занадто тривкою. — Звичайне потрясіння через те, що сталося. Йому потрібно кілька секунд, щоб заспо…

— Запитай, що там у нього під брезентом! — раптом закричав Ед, показуючи через плече Ральфа. Блиснула блискавка, і на якусь мить малопомітні шрами від юнацьких прищів Еда стали опуклими, перетворившись на подобу дивної рельєфної карти. Прогримів грім.

— Гей, гей, Сьюзен Дей! — проспівав Ед високим дитячим голосом, від якого в Ральфа мурашки поповзли по спині. — Скільки вбила ти дітей?

— Та ніяке в нього не потрясіння, — вирішив здоровань. — Він божевільний. І коли приїде поліція, я вже подбаю, щоб його запроторили куди слід.

Оглянувшись, Ральф побачив над кузовом пікапа блакитний брезент, закріплений яскраво-жовтою мотузкою. Під брезентом угадувалися округлі форми.

— Ральфе? — почувся соромливий голос. Він перевів погляд уліво й побачив Дорренса Марстеллара — дев’яностолітнього, найстаршого представника Збіговиська Старих Шкап Гарріс-авеню: той стояв якраз поза вантажівкою здорованя. Старечими руками Дорренс гнув книжку, ніби перевіряючи оправу на міцність. Ральф припустив, що це збірник віршів — єдине, що читав Дорренс. А може, він і не читав зовсім; можливо, йому просто подобалося тримати книги в руках і розглядати виструнчені рядки.

— Ральфе, у чому справа? Що відбувається?

І знову спалах блискавки, пурпурно-біле бурчання. Дорренс непевно глянув угору, наче бажаючи там знайти відповідь на те, де він, хто він і що бачить. Ральф зітхнув.

— Дорренсе… — почав було Ральф, але тут Ед накинувся на нього, як дикий звір, який ненадовго втихомирився тільки для того, щоб зібратися із силами. Ральф устиг вивернутися, штовхнувши Еда на покручений капот «датсуна».

Його охопила паніка й невпевненість у тому, як саме чинити далі. Занадто багато всього відбувалося одночасно. Ральф відчував, як під його пальцями натужно гудуть м’язи Едових рук, ніби той умудрився проковтнути блискавку, яка щойно перерізала небо.

— Ральфе! — окликнув його Дорренс тим же тихим, але вже заклопотаним голосом. — На твоєму місці я б не став більше торкатися нього. Я й так уже не бачу твоїх рук.

Чудово. Ще один божевільний. Саме те, що треба. Ральф глянув на свої руки, тоді на старого:

— Що ти верзеш, Дорренсе?

— Твої руки. Я їх не бачу…

— Тут не місце для тебе, Доре. Чому б тобі не забратися звідси?

На цих словах старий трохи підбадьорився.

— Так! — мовив він тоном людини, якій щойно відкрилася велика істина. — Саме так мені й треба вчинити.

Не встиг він обернутись, як знову пролунали гуркоти грому, старий зсутулився і прикрив своєю книжкою голову. Ральф устиг прочитати витиснуту яскраво-червоними літерами назву: «Переваги чепуруна».

— Тобі варто вчинити так само, Ральфе. Не слід втручатися у справи лонґ-таймерів.[2] Від цього нічого доброго не буває.

— Що ж це ти…

Не давши Ральфові договорити, Дорренс обернувся й подибав у бік майданчика для пікніків. Його сиве волосся, що нагадувало пушок немовляти, куйовдив вітер — супутник близької грози.

Отже, одну проблему вирішено, але заспокоюватися було зарано. Дорренс тимчасово відволік увагу Ральфа від Еда, і тепер той знову злобливо поглядав на здорованя.

— Ах ти ж піхволизе! — вигукнув він. — Грав я твою маму, а ти вилизував!

Здоровань спохмурнів:

— Що-о-о?

Погляд Еда знову метнувся до Ральфа — здається, тепер він упізнав сусіда.

— Запитай, що в нього там під брезентом? — закричав Ед. — Примусь цього вбивцю показати тобі!

Ральф глянув на здорованя:

— І що ж там у вас таке?

— А тобі яке діло? — парирував той, намагаючись додати голосу в’їдливості й агресивності. Він спробував піймати погляд Еда Діпно і про всяк випадок зробив два боязких кроки вбік.

— Мені нема діла, а ось йому це потрібно, — відповів Ральф, показавши головою на Еда. — Просто допоможи мені заспокоїти його, добре?

— Ти його знаєш?

— Убивця! — знову крикнув Ед і цього разу так рвонувся із рук Ральфа, що здорованеві довелося відступити на крок. Крім того, відбувалося щось іще. Ральфові здалося, що страшний порожній погляд Еда стає осмисленим. Тепер у його очах було більше Еда, ніж доти… Чи, можливо, Ральф просто сприймав бажане за дійсне. — Убивця! Дітовбивця!

— Господи, він марить, — пробурмотів здоровань, але, підійшовши до кузова, розв’язав один з вузлів і відкинув брезент. У кузові було чотири дерев’яних бочки з написом «ВІД БУР’ЯНІВ».

— Органічне добриво, — пояснив Товстун, переводячи погляд з Еда на Ральфа, тоді знову на Еда. Він торкнувся козирка кепки з емблемою товариства садівників. — Я доглядаю квіткові клумби в Джуніпер-Гілл. Це психіатрична лікарня на околиці Деррі… Де тобі не завадило б відпочити, друже.

— Добриво? — мовив Ед,