Мішель Уельбек - Платформа

Зрідка я ходив до приватного салону за п’ятсот франків; це було в ті дні, коли моєму членові було дуже погано і він мені нагадував вимогливий нікчемний непотрібний придаток, що пахне сиром; тоді треба було, щоб якась дівка взяла його у свої руки, збуджувалась, нехай удавано, від сили мого члена, достатності його сімені. Як би там не було, вдома я був у сім тридцять. По-перше, вмикав «Питання до чемпіона", передачу, яку я записував на видеомагнитофон; потім я перемикав на національні новини. Ситуація, пов’язана зі скаженими коровами, мене не цікавила, я споживаю головним чином картопляні пюре «Муслін» з сиром. Вечір проходив за звичним сценарієм. Я не був нещасним, у мене було сто двадцять вісім каналів. О другій годині ночі я додивився тюркський мюзикл.

Так, у відносному спокої минуло кілька днів, доки одного дня у квартирі не пролунав дзвінок капітана Шомона. Розслідування просунулось далеко вперед, вони знайшли імовірного вбивцю. Це було навіть більше, ніж припущення: підозрюваний зізнався. Через два дні вони проводять слідчий експеримент, чи хотів би я бути присутнім?

— О, так, звичайно, — погодився я.

Марі-Жан привітала мене з таким сміливим рішенням і додала, що бути в жалобі — дуже важка робота, і ще щось про загадку прийдешнього. Вона застосовувала соціально прийнятні слова, висмикнуті з якогось спеціалізованого каталогу, проте це не мало жодного значення: я відчував, що вона з любов’ю ставиться до мене. Це було неймовірно, але дуже приємно. Жінкам притаманна любов, — подумав я, сідаючи у поїзд на Шербург. Що більше вони намагаються встановити на роботі особистісні любовні стосунки, то складніше їм жити у світі, позбавленому любові. У такій атмосфері вони не можуть розквітнути, то ж і страждають від цієї своєї слабкості. У психологічних порадах у журналі «Марі-Клер» постійно нагадують: визначте чітку межу між роботою та приватним життям; проте читачам це не вдається, і сторінки «Ваші листи» у цьому ж журналі переконливо свідчать про це з відвертою наполегливістю. Біля Руану я почав обдумувати деталі справи. Велике викриття капітана Шомона стосувалося того, що Аїша підтримувала «інтимні стосунки» з моїм батьком. Як часто та на якому рівні? Цього Шомон не знав та й для продовження розслідування це було неважливо. Один з братів Аїші швидко зізнався, що приходив до старого «зажадати пояснень», що їхня розмова невдовзі переросла в бійку та що він кинув того мертвого на бетонній підлозі котельні.

Формально відтворенням злочину керував слідчий суддя, невисокий сухий та похмурий чоловік у фланелевих штанях і темній тенісці з обличчям, на якому назавжди закарбувався вираз роздратування, але капітан Шомон не забарився показати, хто тут справжній хазяїн процесу. Жвавий і бадьорий, він особисто зустрічав гостей, обмінювався з кожним кількома вітальними словами, проводжав на місце: в нього був дуже щасливий вигляд. Це була його перша справа з убивством, і він розкрив її менш ніж за тиждень. У цій огидній банальній історії він був єдиним справжнім героєм. Втиснувшись у стілець, зовні пригнічена Аїша з чорною пов’язкою на голові ледь підвела очі при моїй появі. Вона відверто відводила погляд від того місця, де сидів її брат, який у оточенні двох жандармів тупо пропалював очима підлогу. Я не відчував до нього ні симпатії, бодай найменшої, ні співчуття. Підвівши голову, він зустрівся зі мною очима. Певно, він мене впізнав. Він достеменно знав, хто я. Його повинні були попередити: за законами жанру в мене було право на помсту. Я відповідав за кров мого батька. Розуміючи стосунки, які встановлювалися між нами, я пильно дивився на нього. Поступово я потрапляв у полон ненависті; це було приємне й сильне почуття. Якби в мене була зброя, я не вагаючись застрелив би його. Вбивство такого покидька для мене не те що не має значення, а навпаки, я вважаю це вищим актом благодіяння. Крейдою жандарм накреслив на підлозі відмітки, і слідчий експеримент почався. За словами обвинувачуваного, все відбулося дуже просто: під час розмови він психував і з силою штовхнув мого батька; той упав, розбивши голову об підлогу; у пориві нестями він одразу ж утік.

Звичайно, він брехав. Капітану Шомону не треба було докладати жодних зусиль, щоб зрозуміти це. Огляд черепа жертви ясно свідчив про жорстокий характер нападу; в ньому були численні рани. Мабуть, батька били ногами. Крім того, обличчям мого батька не раз пройшлись по підлозі так, що в того ледь очі із орбіт не повилазили. «Більше нічого не знаю… — промовив обвинувачуваний. — Я наче оскаженів». Дивлячись на його нервове посмикування рук, вузьке і зле обличчя, в це можна було легко повірити: він діяв ненавмисно, мабуть, шокований ударом голови об підлогу та виглядом першої крові. Його система захисту була зрозумілою, в неї легко можна було повірити. У суді він дуже легко виплутається з цієї халепи: кілька років умовно, не більше. Капітан Шомон, задоволений ходом процесу, був ладен закінчити експеримент. Я встав зі стільця і підійшов до заскленої веранди. Вечоріло: кілька овець поверталися до своїх стаєнь. Мабуть, вони були ще тупішими за брата Аїші, проте у їх генах не було жодного гена насильства. В останній день свого життя вони бекають від жаху, їх серцевий ритм частішає, у розпачі вони перебирають ногами; потім — пістолетний постріл і все, їх життя кінчається, а тіла перетворюються на м’ясо… Ми потиснули один одному руки і розійшлись; капітан Шомон подякував мені за те, що я приїхав.

Я знову побачив Аїшу наступного дня; за порадою агента з нерухомості я вирішив прибрати будинок до приходу перших клієнтів. Я віддав їй ключі, а вона провела мене до вокзалу. Зима все сильніше стискувала над навколишніми полями свої обійми, величезні хмари нависали над огорожами. Спілкуватися нам було важко. Вона пізнала сексуальну силу мого батька, що повинно було створити занадто недоречну близькість. Все це було так дивно: вона справляла серйозне враження, а мій батько був далеко не донжуан. Проте, мабуть, у нього були якісь привабливі риси характеру, які я не помічав; насправді мені важко навіть згадати риси його обличчя. Чоловіки живуть один побіля одного немов бики в череді. Іноді їм вдається розпити разом пляшку горілки.

«Фольксваген» Аїші зупинився на Привокзальній площі; я розумів, що треба щось сказати на прощання. «Ну ось…» — промимрив я. За кілька секунд глухим голосом вона сказала: «Я поїду звідси. В мене є подруга, яка допоможе знайти мені місце офіціантки