Олександр Пушкін - Скорочено Євгеній Онєгін

То воля неба: я твоя;

Життя мойого всі години —

Порука зустрічі одній;

Сам Бог послав тебе, єдиний,

Повік ти охоронець мій...

У снах мені ти привиджався,

Незримий, душу ти палив,

Твій дивний зір мене томив,

Твій голос в серці відбивався.

Давно... ні, то було не в сні!

Ти увійшов, і я впізнала,

Вся обімліла, запалала,

Шепнула: він явивсь мені!

Чи правда ж: я тебе вчувала,

Зо мною вів розмову ти,

Коли я бідним помагала

Або молитвою втішала

Тривожні муки самоти?

Хіба крізь морок занімілий

Не ти, неначе привид милий,

У цю хвилину промайнув

І став тихенько в узголов'ю?

Не ти з відрадою й любов'ю

Слова надії тут шепнув?

Хто ти: чи ангел мій ласкавий,

Чи спокуситель мій лукавий;

Розвій ці сумніви до дна.

Таж, може, все це марні болі,

Душі дівочої мана!

І зовсім інший вирок долі...

Але дарма! Тобі свою

Віднині душу доручаю,

Перед тобою сльози ллю,

Твого заступництва благаю...

Ти уяви: я тут сама,

Ніхто мене не розуміє,

В знемозі думка туманіє,

І порятунку вже нема.

Я жду тебе: єдиним зором

Надії в серці оживи,

Чи сон гнітючий мій урви,

На жаль, заслуженим докором!

Кінець! Перечитать боюсь...

На серці сором, страх і мука...

Але ні з чим я не таюсь,

І ваша честь мені порука.

Настав ранок. Запечатавши лист, Татьяна просить вірну няню послати свого онука з ним до Євгенія.

Минув день, а відповіді все не було. Настав другий — все так само. Приїхав Ленський — але один, без друга... Душа Татьяни страждає, сльози застилають очі... Та раптом почувся тупіт кінський... все ближче і ближче... і ось Євгеній тут! Татьяна в паніці біжить у сад. У саду кріпосні дівчата збирали ягоди і співали пісні.

(Пушкін між тим пояснює: співали вони по панському указу, аби зайняті співом дівочі вуста не могли їсти ягоди.)

Справившись нарешті з хвилюванням, Татьяна пішла алеєю парку — і тут... перед нею постав Євгеній, ніби грізна тінь.

Глава четверта

Переживши розчарування юності і втративши цвіт душі, Євгеній уже давно не відчував ні до кого палких і жагучих почуттів, "а волочився як-небудь, відмовлять — миттю утішався, зрадять — радий відпочити". Його відносини з жінками нагадували поведінку гостя, що сів заради нудьги грати в карти.

Однак, отримавши послання від Татьяни, Онєгін був зворушений. На якусь мить щось сколихнулось в його серці. Але це були лиш хвилинні порухи душі.

Татьяна і Євгеній зустрілися. Онєгін зізнається, що її щирий лист, її відвертість, "у серці підняла вона чуттів колишніх вир яскравий" і примушує відповісти таким же щирим зізнанням-сповіддю. Він запевняє дівчину, що якби вирішив стати "отцем і мужем" і обмежитись домашнім колом, то не шукав би собі кращої пари. Але, на жаль, таке життя не для нього:

Та я не створений для раю,

Йому чужа душа моя;

Сама довершеність ви, знаю;

Що ж! — вас не вартий зовсім я.

Повірте (совість в тім порука),

З одруженням нам буде мука.

Я, хоч і як любив би вас,

Як звикну — розлюблю в той час;

Зачнете плакать: ваші сльози

До серця не дійдуть мого,

А роздратують лиш його.

Він такий, який він є, запевняє він закохану дівчину ("Душі тепер не воскресиш..."), любить її — лише "любов'ю брата". Пройде час, і все забудеться, вона ще знов полюбить,— вмовляє Євгеній Татьяну.