Олександр Пушкін - Скорочено Євгеній Онєгін

Палать — і розумом гнівливо

Бентежну гамувати кров;

Хотіть коліна вам обняти

І, припадаючи до ніг,

Мольби, признання виливати,

Все, все, що висловити б міг,—

А навіч холодом жорстоким

І мову, й погляд повивать,

Спокійно з вами розмовлять,

Дивитися веселим оком!..

Та годі вже: з собою сам

Не встою більше в боротьбі я;

Нехай мана — моя надія,

Та віддаюсь на волю вам.

Ми бачимо, що Онєгін, розкриваючи перед Татьяною душу у цьому листі, зовсім не схожий на того столичного денді, котрий у нетрях сільського саду із заздрісною самовпевненістю прочитав Татьяні "сповідь".

Лист написано, але даремно Онєгін чекає відповіді — її немає. Він пише другий лист, третій — все марно. Євгеній їде в одне зібрання і зустрічає там Татьяну. Він вдивляється в її обличчя, сподіваючись помітити у ньому сліди збентеження, та бачить лиш слід гніву.

Розуміючи, що немає надії, Онєгін знову залишає світ і стає відлюдкуватим. Він читає все підряд, але його думки літають далеко, намагається писати ліричні вірші, але дарма. Минали дні. Зима завершувалась. Відчувався прихід весни. Одного з таких днів Онєгін, котрий не став поетом, не помер, не збожеволів, не витримав і примчав до своєї Татьяни.

Не зустрівши нікого у вітальні, він іде далі — знов нікого — і бачить нарешті Татьяну:

Княгиня перед ним одна,

Сидить неприбрана, сумна,

Листа задумано читає,

І по лицю її стіка

Гарячих, тихих сліз ріка.

Перед Євгенієм колишня Татьяна, в її очах він помічає німий докір. "Німий від каяття й тривоги" Онєгін упав до її ніг. Після довгого мовчання, не забираючи руки від його вуст, вона нарешті тихо вимовляє:

"Доволі, встаньте. Мить зайшла

Сказати все нелицемірно.

Чи впам'ятку, Онєгін, вам,

Як ми в алеї сам на сам

Зустрілися, і так покірно

Ваш осуд вислухала я?

Настала ж черга і моя.

Тоді — чи правда ж? — у пустині,

Вам, вихованцеві Москви,

Була не люба я... Та нині

Чому так одмінились ви?

Чому впадаєте за мною?

Чи не тому, що між юрбою

Ношу уславлене ім'я,

Що княжий титул маю я?

Що муж скалічений у бої,

Що нас за те цінує двір?

Тому, що людський поговір,

Моєю втішений ганьбою,

Вам славу міг би голосну

Створити легко в мить одну?"

Зізнаючись, що ще його кохає, що готова віддати модний будинок, "нікчемну розкіш маскараду" за те, щоб повернуть минуле, тим більше Татьяна приймає для себе рішення:

"Я вийшла заміж. Без пихи

Я вас прошу мене лишити.

Я знаю: в вашім серці єсть

І гордість, і справдешня честь.

Я вас люблю (пощо таїти?),

Та з ним я стала до вінця —

Зостанусь вірна до кінця".

З цими словами вона залишає Євгенія. У цю ж злу для свого героя хвилину залишає його і О. С Пушкін. Поет прощається з Онєгіним, як би прощався із самим життям:

Прощай, мій вірний ідеале,

І ти, супутнику чудний,

І ти, прощай, натхнення стале

Труда малого. Чар живий,

Поету щастя принесли ви:

Забув я з вами світ бурхливий,

До милих серцем говорив.