Ю. Несбе - Червоногрудка

свої картинні паузи до трьох хвилин. Коли Ульсен продовжив свою промову, він відстукував пальцем такт, ніби хотів убити кожне слово й речення в слухачів:

— Ті з вас, хто намагається заперечувати боротьбу рас, або сліпі, або зрадники.

Він відпив зі склянки, що стояла перед ним.

Прокурор скористався цією паузою і поставив чергове запитання:

— На вашу думку, в цій боротьбі ви і ваші спільники, частина яких зараз у залі, єдині, хто має право нападати?

Почулося глухе ревіння бритоголових, що були у залі.

— Ми не нападаємо, ми обороняємося, — відповів Ульсен. — Це право і обов’язок усіх рас.

Один із присутніх крикнув щось Ульсену, і той продовжував усміхнено:

— І в чужих расах можна знайти націонал-соціалістів з расовими переконаннями.

Схвальний сміх та оплески присутніх. Суддя попросив тиші й запитально поглянув на прокурора.

— Це все, — сказав Ґрот.

— Чи є які-небудь питання в захисту?

Крун заперечно похитав головою.

— Тоді попрошу ввести першого свідка обвинувачення.

Прокурор кивнув приставу, той відчинив задні двері, висунувся в них і щось сказав. За дверима скрипнув стілець, двері широко прочинилися, і увійшов міцний на вигляд чоловік. Крун відзначив затісний у плечах піджак, чорні шкіряні штани й такого ж кольору високі чоботи. Голена голова. Судячи зі стрункої статури атлета — років тридцяти. Та червонуваті білки очей і тонкі лілові жилки на блідому обличчі робили його старшим років на двадцять.

— Офіцер поліції Харрі Холе? — запитав суддя, коли свідок зайняв своє місце.

— Так.

— Ви хочете, щоб ваша адреса залишилася…

— У таємниці. — Холе показав великим пальцем через плече. — Вони вже намагалися навідатися до мене додому.

Знову невдоволені вигуки.

— Холе, ви вже свідчили? І склали присягу?

— Так.

Крун замотав головою, як гумовий собачка, якими деякі водії прикрашають свої машини, і почав гарячково порпатися в документах.

— Отже, Холе, ви працюєте слідчим у відділі вбивств, — почав Ґрот. — Чому до вас потрапила ця справа?

— Тому що ми припустилися помилки.

— Даруйте?

— Ми не думали, що Хо Дай виживе. Зазвичай це не вдається тим, у кого проломлено череп і вибито частину його вмісту.

Крун бачив, як обличчя членів суду розтягує мимовільна усмішка. Але це ще нічого не означає. Він відшукав папір з іменами помічників судді. Саме там і була… помилка.

ЕПІЗОД З

Вулиця Карл-Юханс-ґате, 5 жовтня 1999 року

«Ти помреш».

Ці слова бриніли старому у вухах, доки він ішов сходами, а потім стояв, засліплений яскравим осіннім сонцем. Його зіниці повільно звужувалися, а він стояв, ухопившись за перила, глибоко дихаючи. Він чув какофонію машин, трамваїв, пискливих світлофорів. І голоси — збуджені радісні голоси людей, що пробігали повз нього, лунко стукаючи підборами. І музику — чи чув він раніше стільки музики? Але ніщо не могло заглушити тих слів: «Ти помреш».

Як часто він стояв тут, на сходах біля входу до приймальні лікаря Буєра? Двічі на рік, протягом сорока років, тобто вісімдесят. Вісімдесят звичайних днів, таких самих, як цей. І ніколи раніше він не звертав уваги на людей на вулицях, на те, як вони радіють життю, як вони хочуть жити. Стояв жовтень, але погода нагадувала травневу, весняну. Цього дня все було нестерпно, занадто спокійно. Може, він перебільшує? Він чув її голос, бачив, як від самого сонця до нього наближається її силует, розрізняв риси її обличчя, що тонули в урочисто-яскравому світлі.

«Ти помреш».

Сліпуча білизна знов набула барви і перетворилася на Карл-Юханс-ґате. Він спустився сходами, зупинився, поглянув праворуч, потім ліворуч, ніби забувши, куди йому тепер іти, і поринув у роздуми. Раптом він здригнувся, ніби хтось розбудив його, і подався в напрямі Королівського палацу — хисткою ходою, дивлячись під ноги, згорбившись у шерстяному пальті, що стало йому завелике.

— Пухлина збільшилася, — сказав лікар Буєр.

— Гаразд, — відповів він тоді, поглянув на Буєра і подумав, що в медичному училищі, напевно, учать знімати окуляри, коли треба сказати щось серйозне або коли короткозорому лікареві не хочеться бачити очей пацієнта. Тепер, коли в лікаря почали з’являтися залисини, він ще більше нагадував свого батька, лікаря Конрада Буєра, а мішки під очима додавали йому такого ж вічно засмученого вигляду.

— Тобто? — запитав він так, як не запитував ось уже п’ятдесят років: тихим, хрипким, тремтячим голосом — голосом, сповненим смертельного жаху.

— Так, це питання…

— Облиште, лікарю. Я й раніше дивився смерті в очі.

Він перевів подих, добираючи слів, які б додали його голосу впевненості, принаймні щоб її міг почути лікар Буєр. Щоб він сам міг її почути.

Погляд лікаря блукав по скатертині, по старому паркету, дивився в тьмяне вікно — скрізь, щоб тільки не зустрітися поглядом зі старим. Він знову й знову протирав скельця окулярів.

— Я розумію, чому…

— Ви геть нічого не розумієте, лікарю. — Старий раптом почув свій власний сміх, короткий і сухий. — Не беріть це близько до серця, Буєре, але я вас запевняю: ви нічого не розумієте.

Він побачив, як Буєр змішався, і в ту ж мить почув, як скапує вода з крана над раковиною в далекому кінці кімнати — звук, що повернув йому відчуття юності.

Буєр начепив окуляри, узяв аркуш паперу, ніби там були написані слова, які він повинен був сказати, відкашлявся й проказав:

— Ти помреш.

Старий волів би почути краще: «Ви помрете».

Він зупинився біля якоїсь ватаги, почувши звуки гітари й пісню. Пісню, що була старша за них усіх. А він чув її раніше — чверть століття тому, та для нього це було ніби вчора. І так тепер траплялося з усім: чим раніше щось було, тим виразнішим та ближчим воно здавалося тепер. Зараз він міг пригадати те, про що не згадував багато років, а може, не згадував ніколи. Те, про що він писав у своїх щоденниках від воєнних часів, тепер поставало перед ним, ніби кадри з фільму, як тільки заплющував очі.

«Хоч як би там було, рік ви маєте».

Одна весна й одне літо. Здавалося, він зараз чітко бачив кожен окремий золотий лист на деревах Студентського парку так, ніби на ньому були нові окуляри, сильніші за колишні. Ті самі дерева стояли тут у сорок п’ятому. Чи, може, ні? Тоді вони не були так виразно видні. Все тоді було ніби в серпанку. Усміхнені обличчя, безтямні обличчя, крики, які тоді ледве долітали до нього, неприкриті дверцята автомобіля. Може, тоді в нього на очах були сльози, адже коли він згадував прапори, з якими люди бігли хідниками, вони уявлялися йому розпливчатими червоними плямами. Люди вигукували: «Спадкоємець