Ю. Несбе - Червоногрудка

Він обійшов кругом Палацу й побачив групу людей, що прийшли подивитися на зміну караулу. Від блідо-жовтого фасаду чулося відлуння команд, клацання рушниць і карбований стукіт чобіт. Гуділи відеокамери, він почув кілька слів, сказаних німецькою. Молода японська парочка стояла обійнявшись і, безжурно посміхаючись, дивилася на церемонію.

Він заплющив очі й спробував відчути запах військової форми та рушничного масла. Дурниця, це зовсім не схоже на такий знайомий йому запах війни!

Він знову розплющив очі. Що вони розуміли, хлопчики в чорній уніформі, парадні фігури соціалістичної монархії, коли виконували всі ці церемонії. Вони були надто наївні, щоб зрозуміти, і замолоді, щоб відчути все це. Він пригадав той день і тих норвезьких хлопчаків у військовій формі, чи; як вони тоді казали, в «шведській уніформі». Тоді це нагадувало йому гру в солдатики. Вони не знали, навіщо потрібна форма, й ще менше уявляли собі, як поводитися з військовополоненими. Малодушні й жорстокі, з цигарками в роті, у хвацько зсунутих набакир кашкетах, ухопившись за нещодавно видані гвинтівки, вони намагалися перебороти страх, гатячи прикладами в спини арештантам.

«Нацистська сволота», — примовляли вони за кожним ударом, ніби виправдовуючи власні гріхи.

Він з насолодою вдихнув тепле осіннє повітря, та відразу ж відчув біль. Він похитнувся й зробив крок назад. Набряк легенів. Щонайпізніше через дванадцять місяців у нього почнеться набряк легенів. А це, кажуть, найстрашніше.

«Ти помреш».

Він зайшовся кашлем, таким страшним, що всі, хто був поряд з ним, відсахнулися.

ЕПІЗОД 4

МЗС Норвегії Вікторія-Террасе, 5 жовтня 1999 року

Головний радник Міністерства закордонних справ Бернт Браннхьоуґ стрімко йшов коридором. Півхвилини тому він вийшов з кабінету, а вже за сорок п’ять секунд має бути в кімнаті для нарад. Він грав м’язами плечей, відчуваючи, як вони випинаються під піджаком, як натягається матерія. Ось він, Latissimus dorsi — спинний м’яз, розвинений у лижників. Бернт мав шістдесят років, але на вигляд був не старший за п’ятдесятирічного. Не можна сказати, що він занадто багато уваги приділяв своїй зовнішності — просто слідкував за собою. Це не надто складно: щодня виконувати фізичні вправи, які йому навіть подобалися, взимку присвячувати кілька годин солярію та регулярно вищипувати сиві волосинки з кущуватих брів.

— Привіт, Лізо! — кинув він, проминаючи ксерокс. Молода практикантка здригнулася від несподіванки і встигла ледь посміхнутися йому вслід, та він уже зник за черговим поворотом коридору.

Ліза нещодавно отримала диплом юриста. З її батьком Браннхьоуґ колись навчався в школі. Ліза працює тут усього три тижні. Віднині хай знає, що головний радник МЗС, найбільший начальник у цій установі, знає її в обличчя. І він, звісно ж, зможе їй допомогти. Принагідно.

— Вже підлітаючи до дверей, Браннхьоуґ почув гамір. Він поглянув на годинник. 75 секунд. Потім увійшов, миттєво охопив оком кімнату для нарад і відзначив, що тут присутні представники всіх зацікавлених інстанцій.

— Ага, отже, це ви Б’ярне Мьоллер? — Він широко посміхнувся і через стіл простягнув руку високому худому чоловікові, що сидів поряд з Анною Стьорксен, начальником поліцейської дільниці.

— Мьоллере, ви ж НВП, я не помиляюся? Я чув, ви учасник гірськолижної естафети на Холменколленській трасі?

Це був один з прийомів Браннхьоуґа. Так вік складав перше враження про нових знайомих. Те, чого не давало жодне резюме. Особливо йому подобалися такі запитання і професійні скорочення, на зразок НВП — начальник відділку поліції.

Браннхьоуґ сів, підморгнувши своєму давньому другові Курту Мейрику, начальнику Служби безпеки поліції, й почав розглядати решту людей за столом.

Ще ніхто не знав, кому ж буде доручено загальне керівництво, оскільки теоретично представники всіх інстанцій — управління справами прем’єр-міністра, поліцейського округу Осло, Служби розвідки Міністерства оборони, сил швидкого розгортання і власне Міністерства закордонних справ — були в рівних умовах. Нараду організували з ініціативи УССПМ — управсправами прем’єра, але ніхто не сумнівався, що відповідальність за операцію буде покладено на керівництво поліцейського округу Осло на чолі з Анною Стьорксен та Службу безпеки Курта Мейрика. А статс-секретар з управління справами сидів з таким виглядом, ніби й сам був не від того, щоб поправувати.

Браннхьоуґ заплющив очі, слухаючи, що відбувається навколо.

Обмін люб’язностями припинився, гамір поступово стих. На секунду запала тиша. Але потім зашелестів папір, заклацали ручки — всі ці начальники, як заведено, з’явилися зі своїми особистими референтами, на випадок, якщо раптом після зустрічі доведеться перекласти провину один на одного. Хтось відкашлявся, та, по-перше, цей звук долинув не з того кутка кімнати, а по-друге, перед виступом відкашлюються не так. Нарешті хтось зробив глибокий вдих і приготувався говорити.

— Почнімо, — сказав Бернт Браннхьоуґ і розплющив очі.

Погляди всіх звернулися на нього. Щораз одне й те саме.

Роззявлений рот статс-секретаря, крива усмішка пані Стьорксен, яка означає: її власниця в курсі всієї підоснови того, що відбувається, а в решти — порожні обличчя, спрямовані на нього, і в них — ані тіні підозри, що все вже давно вирішено.

— Я радий вітати вас на першому засіданні координаційної ради. Наше завдання — забезпечити безпеку чотирьох найбільш значних людей на планеті під час їх перебування в Норвегії.

Почулися стримані смішки.

— Першого листопада, у понеділок, до країни приїздять лідер ОВП Ясір Арафат, ізраїльський прем’єр Ехуд Барак, прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін, і — найголовніше! — о шостій п’ятнадцять, рівно через п’ятдесят дев’ять днів, у столичному аеропорту Ґардермуєн приземлиться літак з американським президентом на борту.

Браннхьоуґ швидко переводив погляд з одного обличчя на інше. І нарешті зупинив його на своєму новому знайомому, Б’ярне Мьоллері.

— Що, прямо скажемо, не така вже державна таємниця, — додав він і так добродушно розсміявся, що Мьоллер миттю забув про всю свою нервозність і теж засміявся. Браннхьоуґ широко посміхнувся, демонструючи свої міцні зуби, що стали ще біліші після чергових відвідин стоматолога.

— Ми не знаємо точно, скільки приїде людей, — вів далі Браннхьоуґ. — В Австралії у президента було дві тисячі чоловік супроводу, в Копенгагені — тисяча сімсот.

Почувся гомін.

— Але, судячи з мого досвіду, можна зробити припущення, що, найімовірніше, буде близько семисот людей.

Кажучи це, Браннхьоуґ знав, що його «припущення» незабаром підтвердиться, оскільки нещодавно йому факсом уже надіслали список з понад 712 бажаючих приїхати.

— Хтось, мабуть, подумає: навіщо президентові стільки народу для всього лиш дводенного саміту. Сімсот, якщо мої розрахунки правильні, — саме стільки осіб супроводжувало імператора Фрідріха Третього, коли він у тисяча чотириста шістдесят восьмому році поїхав пояснювати Паці Римському, хто в світі господар.

Знову сміх. Браннхьоуґ підморгнув Анні Стьорксен: цю фразу він вичитав був у