Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

першої потрапляли покупці, для яких книжки були єдиним ковтком свіжого повітря в їхній клаустрофобній повсякденності. Це були його улюбленці. Вони цілком покладалися на нього у виборі книжок. Або ж зізнавалися йому у вразливості до того чи до іншого, наприклад: «Тільки, будь ласка, ніяких гір, підйомників, прекрасних гірських краєвидів — страшенно боюся висоти». Дехто наспівував месьє Одинаку дитячі пісеньки або навіть намугикував їхні мотиви: «Пам’ятаєте оцю — мм-ммм, ммм, татата?», сподіваючись, що книгар-чарівник згадає їх і знайде книжку, суголосну з мелодіями їхнього дитинства. Та дивним чином він завжди точно добирав книжки до пісень. Були часи, коли він багато співав.

Покупці другої категорії сходили на борт Lulu — справжня назва цієї баржі-книгарні, приписаної до порту Champs-Élysées — приваблені назвою книгарні: la pharmacie litte'raire, «Літературна аптека».

Вони заходили, щоб купити дурнуваті листівки («Читання — ворог забобонів» або «Люди, які читають, не брешуть — у будь-якому разі не одночасно») або мініатюрні книжечки в брунатних аптечних банках, а то й просто щоб сфотографуватися.

Та ці люди були просто милою розвагою порівняно з покупцями третьої категорії. Ті вважали себе королями, однак, на жаль, їм бракувало королівських манер. Вони докірливо запитували в месьє Одинака, навіть не муркнувши «Добридень» або ж і не подивившись на нього, мацаючи кожну книгу своїми масними від чіпсів пальцями: «А у вас є бинти з надрукованими на них віршами? А туалетний папір з детективами? А чого у вас немає в продажу надувних дорожніх подушок? Це було б зовсім не зайве у книжковій аптеці».

Мати Одинака, Лірабель Берньє, у минулому мадемуазель Одинак, вмовила його продавати французький медичний спирт для розтирання та компресійні панчохи: у жінок певного віку виникає важкість у ногах від читання сидячи.

Іноді за день він продавав більше панчіх, аніж книг.

Він зітхнув.

Чому така емоційно вразлива жінка так хотіла прочитати «Ніч»?

Зрештою, не дуже б вона їй і зашкодила.

Ну, хіба трохи.

Газета Le Monde охрестила роман і самого Макса Джордана «новим голосом „розгніваної молоді“». Жіночі журнали билися в екстазі через «хлопця з голодним серцем» і надрукували фото автора, більше за обкладинку книги. Макс Джордан завжди виходив на таких світлинах трохи ошелешеним.

«Ошелешеним і пришибленим», — подумав месьє Одинак.

Перший роман Джордана кишів чоловіками, що на кохання відповідали ненавистю і цинічною байдужістю через страх замаху на власну індивідуальність. Якийсь критик навіть проголосив «Ніч» «маніфестом нової мужності».

Месьє Одинак не вважав роман аж таким вже пафосним. Це була, радше, відчайдушна спроба юнака, який уперше закохався, розібратися у своєму внутрішньому світі. Юнак не міг збагнути, як сталося, що він повністю втратив контроль над собою і закохався, а потім враз, наче за помахом чарівної палички, розлюбив. Його дратувало, що він не міг вирішити, кого він кохає і хто кохає його, де кінець, а де початок, і до біса несподіванок між тим.

Кохання — це диктатор, якого так бояться чоловіки. Нічого дивного, що чоловіки, як справжні чоловіки, загалом тікають, забачивши цього тирана. Мільйони жінок прочитали цю книгу, сподіваючись збагнути, чому чоловіки так жорстоко повелися з ними. Чому вони замінили замки, видалили їхні повідомлення, зрадили з їхніми найкращими подругами. Усе, щоб скрутити дулю цьому грізному диктаторові: «А що, мене не спіймаєш! Тільки не мене».

Та чи легше від того жінкам?

«Ніч» була перекладена 29 мовами. Її навіть продали в Бельгію, про що таємниче повідомляла консьєржка Розалет. Як корінна француженка до бельгійців вона ставилася з пересторогою: хтозна, що можуть утнути ті бельгійці.

Макс Джордан замешкав у будинку номер 27 на вулиці Монтаньяр сім тижнів тому. Якраз навпроти Голдбергів на третьому поверсі. Прихильниці, що переслідували його любовними листами, телефонними дзвінками й присяганнями у вічній вірності, ще не спромоглися його вистежити. Існувала навіть окрема сторінка у Wikiforum, присвячена роману «Ніч». Там вони обмінювалися новинами й думками про його колишніх подружок (невідомі; найгостріше питання: чи Джордан досі незайманий?), про його дивакуваті звички (носить навушники) та можливе місце перебування (Париж, Антіб, Лондон).

Месьє Одинак був ситим по горло прихильниками «Ночі», що товклися в «Літературній аптеці», начепивши навушники, і благали месьє Одинака влаштувати творчий вечір з їхнім ідолом. Коли месьє Одинак запропонував своєму сусідові втілити цю ідею, двадцятиоднорічний юнак сполотнів, мов перед смертю.

Страх перед публікою, здогадався месьє Одинак.

Для нього Джордан був юним утікачем, дитиною, яку проти її волі проголосили письменником, а багато хто, звичайно ж, вважав базікалом, що розпатякує про чоловічі емоційні розлади. У мережі траплялися навіть форуми його ненависників, де аноніми розносили роман Джордана вщент, глузували з нього. Самому авторові вони радили зробити те, що зробив у розпачі головний герой його роману, коли довідався, що ніколи не опанує науку любові, і стрибнув униз сторч головою із самісінького верху Корсиканської скелі.

Найдивовижнішим у романі «Ніч» був опис автором чоловічих слабкостей: так відверто про внутрішній світ чоловіків ще не писав ніхто. Він потоптався по всіх літературно ідеалізованих і накиданих штампах «чоловічого образу»: «справжній чоловік», «чоловік, у якого немає емоцій», «безумний старець» та «вовк-одинак». Якийсь журнал феміністок навіть надрукував свій огляд Джорданового роману під відповідним неагресивним заголовком «Чоловіки також люди».

Месьє Одинак був уражений відвагою Джордана. Водночас цей роман лякав його, наче каструля з киплячим борщем, що виривається з-під кришки. Його автор був таким самим безпорадним і беззахисним: він був позитивним відбитком з негатива месьє Одинака.

Месьє Одинак дивувався, як можна було, так глибоко все переживаючи, досі залишатися живим.

4

Далі месьє Одинак обслужив англійця, який запитав його:

— Я тут нещодавно бачив книжку із зелено-білою обкладинкою. Цікаво, її вже переклали?

Месьє Одинак ледве здогадався, що йшлося про якийсь класичний твір, виданий 17 років тому. Натомість він продав чоловікові збірку поезій. Потому месьє Одинак допоміг хлопцеві зі служби доставки перевезти ручним возиком на баржу ящики замовлених ним книжок. А потім дібрав декілька нещодавно випущених дитячих книжок для трохи дивакуватої вчительки початкової школи, що знаходилася по той бік Сени.

Месьє Одинак витер ніс маленькій дівчинці, яку поглинув «Золотий компас». Він виписав посвідчення про податкову премію для виснаженої матері дівчинки на придбання тридцятитомної енциклопедії на виплат.

Вона вказала на свою доньку.

— Ця дивна дитина хоче прочитати її всю до того, як їй виповниться двадцять один рік. Ну добре, кажу, давай купимо тобі цю енцикло… енклопед… ой, всі оці довідники, але більше не буде подарунків на день народження. І на