Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

розумів, чого це раптом він дозволяє собі такі вільності. Мабуть, справа у дверях між ними.

Скло запітніло від її дихання.

— Так, — промовила вона. — Так.

Коли світло на сходах знову засвітилось, овал відсахнувся.

Месьє Одинак на якусь мить доторкнувся до скла, де секунду тому було її обличчя.

А якщо їй буде потрібно ще щось — комод, ніж для картоплі, я просто куплю це, а тоді скажу, що воно в мене є.

Він зайшов до порожньої квартири й повернув замок. Двері, що вели в кімнату за книжковим стелажем, були досі відчинені. Що довше месьє Одинак дивився в кімнату, то більше здавалося, що з підлоги постає літо 1992 року. Кіт стрибнув із дивана м’якими, оксамитовими лапками і потягся. Сонячне світло пестило оголену спину. Спина повернулась і перетворилась на… Вона усміхнулася месьє Одинаку, підвелася з дивана, на якому читала лежачи, і пішла до нього, оголена, тримаючи книжку в руці.

— Ну, ти нарешті готовий? — запитала…

Месьє Одинак грюкнув дверима.

Ні.

3

— Ні, — повторив месьє Одинак наступного ранку. — Краще я не продаватиму вам цю книгу.

Він обережно витяг «Ніч» із рук жінки. Із великої кількості романів на цій баржі-книгарні, посудині, пришвартованій на Сені, яку він назвав «Літературна аптека», вона якимось дивом узяла й вибрала нашумілий бестселер Максиміліана «Макса» Джордана, володаря звукозахисних навушників із третього поверху на вулиці Монтаньяр.

Спантеличена покупчиня запитально поглянула на книгаря.

— Це ж чому?

— Макс Джордан вам не підходить.

— Макс Джордан мені не підходить?

— Саме так. Це не ваш тип.

— Мій тип. Авжеж. Вибачте, та хочу вам нагадати, що я прийшла на вашу книжкову баржу по книгу. А не по чоловіка, любий пане.

— З усією повагою до вас, те, що ви читаєте, за великим рахунком, важливіше, ніж той, за кого ви вийдете заміж, люба пані.

Вона подивилася на нього крізь вузькі щілинки очей.

— Дайте мені книгу, візьміть гроші і будемо вважати цей день чудовим.

— День і справді чудовий. А завтра починається літо. Та ви ж не збираєтесь купувати цю книгу, еге ж? Тільки не в мене. Можу я запропонувати вам кілька інших?

— Аякже, сплавите мені якусь стару, вкриту мохом класику, яку вам лінь викинути за борт, де вона потруїть усю рибу, — жінка намагалася говорити тихо, та її голос починав дзвеніти.

— Книги — не яйця. Якщо книга трохи постаріла, це не означає, що вона зіпсувалася, — месьє Одинак уже був готовий зірватися на крик. — Стара, то й що? Старість — не хвороба. Усе старіє, навіть книги. Та хіба ви чи будь-хто, стаєте менш цінними або менш важливими лише тому, що прожили трохи довше?

— Маячня якась. Ви все перекручуєте, бо не хочете, щоб я купила цю дурнувату «Ніч».

Покупниця, чи радше не покупниця, жбурнула гаманець у розкішну наплічну сумку й щосили сіпала застряглу застібку-блискавку.

Месьє Одинак відчув, як усередині в нього клекоче хвиля шалених почуттів, гніву, напруги. Та причина була не в цій жінці. Але він уже не міг себе стримати. Він побіг за нею, бо вона сердито попрямувала геть уздовж черева баржі-книгарні, і гукнув їй услід, у сутінки між довгими книжковими полицями:

— Це ваш вибір, мадам! Ви можете піти й наплювати на мене. А можете позбавити себе нескінченних страждань просто з цієї хвилини.

— Дякую. Це якраз те, що я зараз роблю.

— Краще пориньте в скарби книжок, аніж ви влізете в безглузді стосунки з чоловіками, які будуть вас усіляко зневажати, або сядете на ідіотські дієти, бо ви, бач, виявитеся недостатньо стрункою для одного чоловіка або недостатньо дурною для іншого.

Вона завмерла біля великого еркерного вікна, що виходило на Сену, і сердито подивилася на месьє Одинака.

— Та як ви смієте!

— Книги захищають від дурощів. Від непотрібних сподівань. І від непотрібних чоловіків. Книги обеззброюють вас любов’ю, силою та знаннями. Це любов із глибини душі. Вибирайте — книги чи…

Він не встиг завершити. Повз них проплив паризький прогулянковий катер із групою китаянок, котрі товпилися біля перил, прикриваючись парасольками. Завбачивши паризьку дивину — плавучу «Літературну аптеку» — вони почали клацати фотокамерами направо й наліво. Піднята катером брунатно-зелена хвиля ударила в мілину — і баржа-книгарня похитнулася.

Покупниця поточилася на високих вишуканих підборах, але замість того, щоб подати руку, месьє Одинак вручив їй «Елегантність їжачка».

Вона інстинктивно вхопилася за роман і далі трималася за нього.

Месьє Одинак не випускав книгу з рук, промовляючи до незнайомки заспокійливим, ніжним та лагідним голосом:

— Треба, щоб у кімнаті не було нікого, крім вас. М’яке світло, кошенятко для компанії. І ця книга, яку, я прошу, читайте повільно, час від часу зупиняйтеся. Вам буде над чим подумати, а, може, і трохи поплакати. На самоті. Уперше за останні роки. Але потім вам стане краще. Ви зрозумієте, що це ще не кінець життя, навіть якщо так здається через те, що хлопець погано до вас ставився. І ви знову полюбите себе і не будете здаватися собі бридкою чи наївною.

Тільки надавши ці інструкції, він випустив книгу з рук.

Покупниця не зводила з нього очей. З її шокованого вигляду він зрозумів, що влучив у ціль, зачепив за живе. Просто в яблучко.

Вона впустила книгу.

— Та ви геть здуріли, — прошепотіла вона, крутнулась на підборах і пішла хиткою ходою, опустивши голову, через наповнене книжками черево баржі до набережної.

Месьє Одинак підняв «Їжачка». Корінець книжки пошкодився від падіння. Доведеться віддати роман Мюріель Барбері за один чи два євро букіністам на набережній, де стоять їхні коробки з книжками, у яких порпаються охочі.

Він подививсь услід покупниці. Як вона пробирається крізь натовп. Як тремтять її плечі під вбранням.

Вона плакала. Заливалася слізьми, розуміючи, що ця невеличка драма не смертельна, та все одно нестерпно болюча через несправедливість того, що тільки-но сталося. Вона вже пережила жорстокий, руйнівний удар. Невже цього не досить? Та ще цей чортів книгар сипнув їй солі на рану.

Месьє Одинак підозрював, що за її десятибальною системою оцінювання ідіотизму йому щедро відміряно «майже дванадцять» балів і присвоєно ступінь «ідіот, тигр паперовий, на своїй придуркуватій „Літературній аптеці“».

Він не заперечував. Цей спалах емоцій та його безцеремонний тон швидше стосувалися минулої ночі і тієї кімнати. Зазвичай він був привітнішим.

Загалом, він терпляче ставився до уподобань, образ чи особливостей покупців. Він поділяв їх на три категорії. До