Дарина Гнатко - Проклята краса

Дівчина зітхнула й вичавила із себе:

— Це зовсім нічого не означає.

Ярослава кинула на неї гострий погляд.

— Що нічого не означає? Те, що ти серед Божої днини з чужим чоловіком безсоромно обіймаєшся?

Блакитні очі Ганнусі спалахнули.

— Я з ним не обіймалася.

— Ганнусю! Я все бачила!

— Мамо, нічого ти не бачила й не дивися на мене такими очима, — промовила Ганнуся, перекидаючи через плече довгу чорну косу, і виклично поглянула на матір. — А ти не подумала, що він, може, кохає мене?

Ярослава зблідла.

— Ганно, у нього ж дружина з дитиною.

— Ну то й що? — Ганнуся зневажливо знизала плечима й знову скосила очі на Гребенка, який уже повільно йшов у протилежний бік. — Мамо, ти ж знаєш ту Галину. Та хіба вона йому пара? Чи не чула ти, яка вона сварлива баба, спокою йому не дає. Хіба ж такий чоловік вартий такого життя з тією вороною, на яку й глянути бридко?

Озирнувшись, Ярослава перехрестилась.

— Боже збав тебе, доню, від таких думок. Галина дружина йому, хоч, може, й не вінчана, та все одно, ну і дитя ж у них, про нього гріх і думати.

Ганнуся гордовито задерла носа.

— А я гріха не боюся! То Івасика можеш гріхом лякати, а я вже виросла й не боюся гріха, як і татко.

Ярослава прикрила очі, сховавши від доньки свій біль. Уже двадцять років на землі її рідній панувало безбожне невір’я — гидота, що торкнулася серця Микити, а тепер підбиралася до доньки, отруюючи її душу своїм подихом.

— Ганнусю!

Ганна глянула на неї поглядом, у якому сковзнула непокора, але відповісти не встигла, над полем пролунав хрипкий та гучний крик бригадирші Омелянівни.

— Дівчата! Дівчата! На ланку!

Ганнуся аж підскочила, клюнула Ярославу в щоку й, не сказавши більше жодного слова, побігла туди, де виднілися білі хусточки ланкових дівчат.

Після цієї непростої та неприємної розмови на серці лишився неприємний осад, як завжди, коли вона виявляла непокору й між матір’ю та донькою спалахували сварки. Прополюючи свій рядок буряків, Ганнуся зовсім не дослухалася до жартівливих розмов дівчат. З одного боку, її пекла, мов вогнем, згадка про жагучі та пристрасні слова Гребенка, такі звабливі для юного дівочого серця. А з іншого — слова мами та Галина. А що, як полюбить вона цього агронома, невільного та забороненого, переплутавши дівочу гру з життям, і дійсно закохається в Павла? Що ж їй тоді робити? Родину розбивати? Може, і справді не гратися з вогнем, аби не спалити усього свого життя?

Замислившись, вона майже не помітила, як сполола декілька яскраво-зелених бурякових паростків, і вже підрубала наступний, коли її зупинив голос Надійки, що сапала поряд.

— Ганно, не спи!

Ганнуся кинула на неї похмурий погляд.

— А я й не сплю.

— А що ж ти тоді робиш, що в тебе позаду гичок бурякових більше, ніж бур’яну? — посміхнулася Надія Карпенкова, поблискуючи лукавим поглядом темно-карих очей на засмаглому від сонця обличчі, що виглядало геть чорним на тлі білої хустини.

Ганнуся скосила на неї очі.

— Уже й задуматися не вільно?

Надія весело засміялась.

— Скажіть, будь ласка, які ж ми замислені! І про кого ж це ти думу думаєш? Чи не про ясного пана нашого агронома, який зараз розмовляє, а сюди очі вилупив, мало шию не виламує? — лагідним голосочком запитала Надія і знову не втрималася — зареготала на всю ланку.

Ганнуся завмерла на якусь мить, кинувши погляд туди, де лунав басовитий голос Омелянівни, й, угледівши там кремезну постать агронома, опустила очі.

— Ну й дурниці ти, Надько, верзеш, — пробурмотіла вона й замахала сапою, ретельно оминаючи молоде бадилля буряків та виполюючи бур’ян. Вона сподівалась, що Надія на цьому зупиниться. Але та й не збиралась.

— Чула я сьогодні сварку нашого агронома з дружинонькою, — мовила Карпенкова, позиркуючи на Ганнусю. — Верещала так біля двору, що гусаки діда Харитона не до дому, а до річки дременули.

Ганнуся знизала плечима.

— Мені її вереск не в диво.

— Та не скажи, такого ти, напевне, ще не чула, — загадково мовила Надія, виблискуючи тернистими очима своїми. — Голосила вона, що агроном їй зраджує, що вона йому не потрібна, а коли він огризнувся до неї, щоб не молола дурниць, вона закричала, мов несамовита: «А хто всю ніч кликав якусь Ганю?»

Промовивши останні слова, Карпенкова затихла, пильно, насмішкувато позираючи на розпашіле від спеки лице Ганнусі. Вона чекала, що та злякається, засоромиться, але дівчина тільки байдуже зиркнула на неї й запитала похмуро:

— І до чого ти все це мені розповідаєш?

— А хто ж у нас Ганна…

— Та по селу дівок з десяток набереться, не рахуючи молодиць, — сказала як відрізала Ганнуся, хоч самій зробилося водночас і страшно, і радісно. Он як, то він уже й у сні її бачить та гукає. — А ти б, Надько, замість того, щоб чужі та непотрібні сварки вислуховувати, краще б пильнувала свого Василя, а то Довбушиха його вкраде в тебе. — Надія кинула на неї злий погляд, потім поглянула туди, де виднілася синя сукня Настини Довбушихи, й, помітивши біля неї юнака, з яким зустрічалася, потемніла на лиці ще більше. Постоявши так якусь хвилю, вона кинула сапу й рішуче попрямувала туди, де заклята подружка крала її щастя.

Ганнуся похмурим поглядом подивилась їй у спину й схилилась знову над своїм рядком. Гребенка вже не було ніде видко, що зараз її навіть втішило. Чого-чого, а от пліток, та ще про себе, та ще таких глузливих, вона зовсім не полюбляла, і слова Надьки вразили її сильніше, ніж здавалось би. Дівчина раптом зрозуміла, що не її шкодуватиме подруга, а оту Галину, з якої всі глузували і якій водночас усі заздрили. Але якщо стане відомо, що агроном покохав її, Ганнусю Кравецьку, то вся нелюбов, що палала зараз до Галини, повернеться до неї, Ганнусі. А чи вартий він того, цей Гребенко?

Ганна вже й не знала, що думати.

— Узявся він на мою голову, — прошепотіла вона, знову виполюючи молоде бурякове бадилля й прислухаючись до свого серця. Але воно, серце, уперто мовчало, й Ганнуся облишила ці недоречні зараз думки, доки не дополола половину свого ряду. Додому вона потрапила майже о шостій вечора, вправно зістрибнувши біля свого двору з причепа великої машини та уникнувши зі сміхом жадібних рук Митька-водія, який не встиг вискочити із кабіни. Помахавши дівчатам, Ганнуся обернулася, підійшла до воріт й, узявшись за дерев’яну хвірточку, раптом відчула, як до спини хвилею холодної води діткнулося