Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Свіженька червона помада, яку я вийняла із форми й охолодила під струменем води, сіла як улита на попереднє місце в золотому тюбику.

Усе йшло як по маслу: стрижень помади легко викручувався назовні й укручувався назад. Можна накривати ковпачком. Фелі в нас пізня пташка й зазвичай довго марудиться коло сніданку.

– Де моя помада, мала ти капоснице? Що ти утнула?

– Вона в твоїй шухляді, – спокійно відповіла я. – Я бачила її там, коли цупила твоє намисто.

Мого короткого віку, перебутого в міцних лещатах двох сестер, вистачило, щоб стати гострою на язик.

– Нею там і не пахне. Я оце зараз дивилася – у шухляді її не було.

– А ти пробувала нап’ясти окуляри? – пхикнула я.

Дарма що тато всіх нас спорядив окулярами, Фелі відмовлялася їх носити; по правді, я теж була не в захваті від своїх – скельця в них мало чим відрізнялися від віконних. Найчастіше я надягала їх у лабораторії, де вони захищали мої очі, іноді ж користувалася ними для того, щоб викликати жалість.

Фелі загуркотіла, вискакуючи з-за столу, і помчала з кімнати.

Я повернулася до розтинання глибин другої миски «Вітабіксу».[10]

Перегодом я зробила таку нотатку в записнику:

«П’ятниця, 2 червня 1950 року, 9:42. Поки що змін не помітно, проте об’єкт дратівливий (однак хіба це не звична її поведенція?). Дія настане щонайменше за дванадцять і щонайбільше за сімдесят дві години».

Що ж, я почекаю.

Спостерігаючи, як метушиться на кухні місіс Мюллет, куца, сивокоса й кругла, як жорно, я допевнялася, що вона має себе за персонажа з історії А. Мілна.[11] Її руки чаклували над тортом із заварним кремом, схожим на гній, а вона сама, як завжди, вела війну з дебелою кухаркою Агатою, котра не поступалася їй опасистістю, тож і панувала на маленькій тісній кухні.

– О, міс Флавіє! Хутенько, підсоби мені з духовкою, голубонько.

Поки я вигадувала резонну відповідь, нагодився тато.

– Флавіє, треба перекинутися словом. – Його голос звучав так само ваговито, як свинець тяг донизу глибоководні черевики водолаза.

Я зиркнула на місіс Мюллет, щоб оцінити, як вона це сприйняла. Вона повсякчас кидалася навтіки, зачувши нотки невдоволення, і одного разу, коли тато підвищив голос, загорнулася в килим і відмовлялася вилазити, аж поки не прийшов її чоловік.

Вона прихилила дверці духовки так обережно, що можна було подумати, ніби їх зроблено з вотерфордського кришталю.

– Мені треба залагодити дещо, – сказала вона. – Ваш ланч гріється.

– Дякую вам, місіс Мюллет, – відповів тато. – Ми впораємось. У нас завжди виходило.

Вона прудко відчинила двері кухні і зненацька верескнула, як борсук, коли його заганяють у куток.

– О господи боже мій! Вибачайте, полковнику де Люс! Господи боже милостивий!

Щоб побачити, у чому річ, ми з татом дещо посунули її.

Цією проявою, яка так налякала місіс Мюллет, був птах – чорний бекас – і він був мертвий. Бекас лежав лапками догори на порозі, його цупкі крила витягнулися, як у маленького птеродактиля, очі затуманились, довга чорна голка його дзьоба була спрямована просто в небо. Уранішній вітерець тріпав щось, настромлене на дзьоб, – якийсь крихітний клаптик паперу.

Ні, це не просто клаптик паперу, це поштова марка.

Я почула, що тато придушено зітхнув, коли нахилився роздивитися ближче. Несподівано він схопився за горло, руки затремтіли, як осикове листя восени, і обличчя набуло кольору мокрого попелу.

2

Мою спину, як кажуть, пройняло морозом. На мить мені здалося, що з ним стався серцевий напад; таке часто-густо трапляється з батьками, котрі схильні до малорухливого способу життя.

Щойно, хвилину тому, вони втовкмачували тобі, що неодмінно треба пережовувати кожний шматочок їжі двадцять дев’ять разів, – а далі ти читаєш про них у «Дейлі телеграф»:

«Кальдервуд Джейбс, із Парсонажа, Фрінтон. Раптово у своїй резиденції в суботу, 14-го числа… Не перетнувши п’ятдесяти трьох років… Старший син і таке інше… і таке інше… і таке інше… Залишив на ласку долі дочок Анну, Діану й Тріанну…»

Кальдервуд Джейбс і цілий полк йому подібних узяли собі за звичку знагла відходити на небеса, мов іграшкові статуетки, які вистрибують зі своїх скриньок, і покидати напризволяще рій безутішних доньок.

Хіба не досить, що я вже втратила одного з батьків? Певна річ, татко не піднесе мені чемериці?

Чи піднесе?

Нізащо. Гучно вбираючи повітря ніздрями, як тягловий кінь, він потягнувся до цієї штукенції на порозі. Пальцями, що були в нього довгі й нагадували пінцет, він обережно зняв марку із дзьоба мертвого птаха, засунув подертий клаптик паперу до кишені жилета, а потім його вказівний палець (йому не вдалось приховати, що він у нього помітно тремтів) тицьнув на маленький трупик.

– Позбудьтеся цього, місіс Мюллет, – промовив він глухо, і голос його прозвучав так по-чужому, ніби належав незнайомцю.

– Ой лишенько, полковнику де Люс, – сказала місіс Мюллет. – О лихо мені, я не… я думаю… я маю на думці…

Проте він уже поспішав до свого кабінету, важко ступаючи й пихкаючи, як навантажений паровоз.

Тільки-но місіс Мюллет, прикриваючи рот рукою, попленталась по совок, я втекла в спальню.

Просторі, але погано освітлені спальні в Букшоу скидалися на ангари для дирижаблів, і моя, розташована в південній частині будинку, або крилі Тара, розмірами перевершувала всі інші. Шпалери ранньовікторіанської епохи (гірчично-жовті, поцятковані червоною фарбою так, що це нагадувало криваві згустки) робили її обшири просто фантастичними: холодна, безкрайня, відкрита для протягів пустеля. Щоб дістатися до далекого умивальника біля вікна, доконче треба було перетнути всю кімнату, і, як на мене, навіть улітку таке завданнячко могло б нагнати страху на підкорювача Антарктиди Скотта.[12] Це була одна з причин, чому я частенько пропускала цю процедуру й одразу вмощувалася в ліжку із запоною на чотирьох стовпцях, де, загорнувшись у вовняну ковдру, могла снувати думки.

Наприклад, я міркувала про випадок, коли використала ніж для масла, щоб відірвати від жовтявої стіни зразки шпалер. Подумки поверталась до того, як Даффі, не кліпаючи, докладно переповідала роман Кроніна,[13] де герой-неборак проводить одну ніч у деякій кімнаті, занедужує й помирає, бо ж шпалери виявилися забарвлені фарбою з домішкою миш’яку. Сповнена надії, я принесла смужки шпалер у лабораторію, звісно, для аналізу.

Жодних нудних старомодних тестів Марша,[14] не дай Боже! Мені до вподоби був метод, за якого миш’як спершу обертають на його власний триоксид, потім нагрівають разом із ацетатом натрію, щоб одержати оксид какодилу – одну з найотруйніших речовин, яка коли-небудь існувала