Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

по лиці й потилиці зупиняють його. Потім здирають одяг і кидають хлопчика на бляшаний стіл. Квацяють зеленкою, він пручається, його тримають, стискаючи до синців, намащують сірчаною маззю. Далі надягають кусючі штаненята й сорочину й запихають під таку ж кусючу, пропахлу хлоркою ковдру. Скрізь смердить хлоркою, сечею і прокислою капустою. Він забивається, як цуценя, в шмаття і в гіркому безпросвітну скиглить. Від холоду, від болю і образи.

…Ніч. Місяць залив величезну кімнату олов'яним світлом. Він лежить біля батареї, в якій увесь час щось зітхає і булькає. Боїться розплющити очі, бо в закутках ворушаться кошлаті сині звірі. Чорна рука галузки шкрябає шибку. Діти кашляють і схлипують уві сні. Під дощатою підлогою попискують миші. Страх стискає серце так, що не можна дихати. Він зістрибує на холодну підлогу і прожогом вилітає надвір, біжить до перекинутої бочки, в якій спить великий рудий собака. Залізає в бочку, обнімає пса, тулиться до нього, заривається в його м'якеньку теплу шерсть і засинає.

А вранці його витягують з бочки за вухо, волочать волоком до корпусу і кидають у комірчину на дерев'яну гратчасту решітку. Діти бавляться, а він, як песик, сидить у цій конурі. Коли заглядає хтось із дорослих, він повинен стояти на колінах. Це вже завчено. Після полудня, коли дітей укладають спати, його знову кидають на коліна. Мертвий час на колінах.

…У нього в руці вуглик. Ним він малює щось на стіні. Підходить дебела тітка з металевими зубами. «Що ти робиш?» — питає крижаним голосом. «Малюю собачку», — відповідає він. «Ах, собачку. Та ти сам зараз будеш гавкати». І відбирає вуглик, і пхає йому до рота: «Гризи, гризи, собако, щоб ніколи більше не малював на стінах».

…З алюмінієвої каструлі кожному ляпають в алюмінієву миску варішку каші. І згори підливають смердючого жиру. Всі дружно починають стукати ложками, виїдаючи вариво начисто. А він не їсть. І тоді над ним постає сухоребра тітка і тонким, як гумова пискалка, голосом наказує: «Ану їсти! Ану жерти!» А він ще дужче стискає губи. Гнутою ложкою тітка зачерпує тягучої, слизької каші і плюскає йому на ніс, на чоло, на вуха. Діти дружно сміються.

… Матраци завжди мокрі, аж гнилі. Особливо зранку. Дітей беруть за шкірку і тицяють носами в жовті плями: «Будеш таке робити?»

І було слово. І перше слово було «писок». Але воно найчастіше звучало з іншими словами: «Стули писок», «Помий писок», «Не пхай писок»… Ці слова звучали скрізь — у їдальні, в спальні, на дворі. Бо всюди були їхні набридливі малі сопливі писки, які постійно щось просили, питали, рюмсали, жували чи просто відкривалися в подиві.

І зрідка було сіре липке солодке коливо з білими скалками цукру, яке ці писки дуже любили. Мабуть, це була халва. В неділю після обіду її насипали на спільну тарілку, і діти притьма хапали ці крихти. Ховалися по закутках і старанно вилизували солодкі долоньки.

До делікатесів належав і нектар роздертих квіточок, і довгі коричневі кленові лопатки, і кисла травичка «зайчикова капуста». А також горіхи. Але їх було немилосердно мало, як і всього смачного. Під колючими очима сторожа горіхи вони збирали у відро. А коли все витереблювали під лопухами, він кожному діставав із відра по горішку. І кожен хазяйновито брався за діло. Шукав камінець і тверде місце, щоб розколоти свій трофей і поживитися ним. Костяні горіхи не давалися, і саден на руках було більше, ніж тої лакомини.

Вони любили зазирати в темне пахуче нутро сторожки. Там на дротах сушилися яблука, щось рожеве булькало в бутлі і точився зі скрині, висів золотавим туманцем у сутенній кімнаті солодкавий аромат. То пахли жовті волохаті плоди, що, зірвані, набирали там опуклої вощаної стиглості і молитовної запахущості. Бішолмо — називав їх сторож-угорець із колючими вусами-метеликами…

…Але звідки, звідки приходять зараз до нього ці незрозумілі й досі йому слова, ці розбиті друзки видінь, ці обривки запахів?.. І чому він не може згадати імені того хлопчика, що з горішком у кулаці стоїть на порозі металевої будки і зачаровано розглядає золоті плоди бішолмо?..

І була жінка в лілових туфлях. Її не любили тітки, зате любили діти. Вона була такою ж рідкою насолодою, як і халва. З нею було весело. З нею була музика і танці. Сідала за облізле піаніно, вдаряла обома руками — і очі дитячі засвічувалися. Діти бралися за руки і дріботіли колом то в один бік, то в другий. Так вона їх навчила. Коли їй набридало грати, ставала в їх коло і плескала в долоні. Вона завжди посміхалася і не говорила слів «писок», «паскудь», «копил». І гарно пахла. Так, як маленька пляшечка, яку він знайшов на вулиці під перукарнею.

А ще ця жінка носила лілові туфлі з блискучими, як кінське око, ґудзиками. Гострі підбори цокали і дірявили старий лінолеум, і він боявся загаятись, щоб не потрапити під них.

Та одного разу таки це сталося. Після якоїсь святкової веремії, в літнє надвечір'я. Він любив ховатися на задньому дворі, біля озера. Пес купався з ним у тепленькій воді, плесом шурхотіли жуки-плавунці. Після купелі він лежав на траві голим, мружачись до призахідного сонця. І почув м'які кроки, хруст підборів, що вгрузали в млакуватий пісок. Гарний запах випереджав жінку, і він здогадався, що це вона. І чомусь заплющив очі.

Вона стояла над ним і погойдувалась. І зараз до звичного запаху її волосся вплітався ще й той, який чувся від сторожа, коли він був надто гамірливим. Але тьотя-музикантка мовчала. Вона розглядала його здивовано-усміхненими очима.

— Ей ти, маленький пляжнику! Ти що, заснув? Прокидайся.

А він завмер і не кліпав. Тьотя підняла ногу і своїм холодним підбором торкнулася його заціпенілого горобчика. Поворушила туди-сюди несподівано набубнявілий клубочок, муркочучи:

— Ану ховай своє господарство, безсоромнику. Не бачиш — дама перед тобою.

Йому здавалося, що серце вилетить із грудей, як пташка. Сполохано розплющив оченята і побачив жіночі ноги, що струнко здіймалися вгору і губилися в темному мереживі. Не розуміючи, що чинить, він обіруч узяв туфельку і притулився до неї гарячою щокою. Туфля була гладенькою, як яблуко. І сльози його стікали по ній.

— Ей, хлопчику, що ти робиш? Ану відпусти.

Але він не відпускав. Він тримався за туфлю, як за найдорожче, що було в нього у цьому світі. Найдорожче своє після пса і горіхового дерева. Тримався, як тримається потопаючий за дрівце.

Вона вже не сміялася. Схилилася і поклала йому на голову