Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

— Гірше, — сказав майже пошепки, — гірше, Димко, — жити, як домашні тварини. Пам’ятай.

Обоє подивилися на дзвіночок, що німо гойдався над вікном.

— Кожен вибирає для себе, — сказав старий сухо. — Ти молодець уже тому, що першим зрозумів — колишнє життя скінчилося, настають зміни. У Високому домі, думаю, це зрозуміють не скоро… Яке щастя, що я давно вже не маю відношення до Високого дому!.. Так. Спершу будуть загальний героїзм і мобілізація, потім паніка і плутанина, голод і холодна зима… А ти розумний, Димку.

Дим промовчав.

— Селище Свояки, — сказав старий одними губами. — Для початку знайди там відставного старосту… його звати Сот-Озерний-другий. І на правах чиновника зі столиці поцікався трупом, що вони виловили в річці шість років тому, восени… Дурень би запитав, при чому тут якийсь труп. Ти мовчиш… Добре. Візьми салату. Солодкий салат…

Дим поклав до рота широкий лист із бахромою по краях.

Абсолютно без смаку. Як брикетна трава.

* * *

— …Жерти брикетну траву віддалік від вовчих зубів, чи хрумкати свіжішу, але під самим кордоном! А в них такого вибору немає — у них, у столиці, й харч солодкий, і до вовків три дні добиратися…

Жінка на ґанку нарешті замовкла. Віддихалася; ще раз із презирством заглянула в розгорнуте посвідчення Дим-Лугового:

— Начальство… Ще рік тому зашугані були: будь-якому шмаркачу з міста теплу ванну готували… А тепер — на пенсії він! На утриманні в селища! В управу йди, старосту запитай, розкажуть тобі…

Дим мовчав. Чекав, поки тітка заспокоїться сама собою; вона заспокоювалась потроху, неохоче. Нарешті, зморщивши ніс, лайнулася ледь чутно і сховалася в будинку; а через довгу хвилину на ґанку з’явився сивуватий, перістий якийсь, маленький і щуплий Сот-Озерний-другий.

Дим помахав у повітрі посвідченням. Сот-Озерний короткозоро зіщулився, хрипко зітхнув:

— Уже рік як у відставці я, любий Диму-Луговий. Селище наше тихе, усі, вважайте, близькі родичі, хлопці до армії йдуть охоче…

Він запнувся. Очі в нього були теж карі, теж круглі, в обрамленні блідо-червоних повік.

— Щодо тієї справи? — запитав нерішуче.

Дим кивнув.

— На город підемо, — сказав Сот-Озерний, приймаючи, очевидно, про себе якесь важливе рішення. — А то в будинку — на головах сидять, діти, онуки…

Погоджуючись, Дим ще раз кивнув.

Спробу частування він відкинув одразу, але Сот-Озерний і не наполягав; незручно влаштувавшись за вритим у землю столом, колупався у зубах зірваною дорогою гілочкою:

— Земля тут така… По п’ять разів на день поливати доводиться. Але від брикетного з душі верне — хочеться хоч трішки, але свого, соковитого, живого… Онуки маленькі ще…

Дим покивав, погоджуючись; під його поглядом Сот запнувся. Тужливо зітхнув:

— Щодо тієї справи… Матеріали ви піднімали?

Дим напівприкрив очі:

— Тіло без ознак насильницької смерті, ймовірно, нещасний випадок. Хтось зірвався з обриву в ріку і потонув. Особа не була встановлена… спочатку. Так?

— Так, — Сот-Озерний кивнув. — Спочатку… А потім його знайшли. Брати приїхали і впізнали. Вони ж і забрали його… Ліс-Лановий, з тих Ланових, що на півдні… Ім’я є в матеріалах справи. Ліс-Лановий.

У вологому бадиллі скрекотали цвіркуни. На краю поля жовтіли, безсило загрожуючи палючому сонцю, умираючі від спеки колючки.

— Його ніхто не вбивав, — сказав, начебто виправдовуючись, Сот-Озерний. — Ніяких слідів насильницької смерті…

Дим кивнув:

— Я не шукаю його вбивцю. Мене цікавлять подробиці, яких немає в матеріалах справи.

Сот-Озерний насупився. Зайорзав на твердій лаві:

— Але чому ви думаєте…

— Я знаю, — відрізав Дим. — Вас ніхто ні в чому не звинуватить. Зрозуміло, якщо я почую все, що мені потрібно.

Повіки колишнього старости почервоніли ще сильніше, карі очі сховалися глибоко під брови; кілька хвилин паузу заповнювали пісні цвіркунів.

— Чиновник із міста, що проводив розслідування цієї справи, — сказав Сот-Озерний, — заборонив мені будь-кому давати пояснення…

— Це він дав мені наводку. Мені можете сказати.

Цвіркуни.

— Він був… — почав староста і запнувся. — Цей… був…

— Що? — тихо запитав Дим.

— Він був… стрижений, — вимовив Сот-Озерний. — Я спочатку не зрозумів, що це… Мої хлопці вирішили, що це якась шкірна хвороба… Я нічого їм не сказав. А той чиновник, з міста… зрозумів, що я здогадався. Він… його дуже злякало… не те, що я зрозумів, ні, а сам цей… огидно, ви розумієте. Я не боюся мертвих… А цей…

— А брати? — швидко запитав Дим. — Брати, коли його забирали, помітили, що щось негаразд?

Сот-Озерний проковтнув слину. Похитав важкою головою:

— Ми ж його в мішку просмоленому… у льоді тримали. Братам показали… обличчя. І все. Потім запаяли… Адже він довго в річці плавав… Так і відправили…

— Це все?

Сот-Озерний зусиллям волі змусив себе заткнутися. Мовчки кивнув.

* * *

«І ще заповідав Лідер: ніколи не стрижіть волосся на голові і на тілі. Хто обстрижений — той проклятий, той — тварина. Той, хто хоч раз дав шерсть, приречений віддати і м’ясо. Обстрижений — потрапить на бойню. Пам’ятайте про це завжди».

(«Сказання про Лідера»)

* * *

Вулиці селища були затягнуті курявою, що зависла у повітрі. Дрібна суспензія дратувала очі й ніздрі, а вітру не було, ні подиху, ні подуву; не дуже давно цими вулицями тупцювали, піднімаючи неосідаючий пил, а тепер селище здавалося вимерлим, і курна завіса додавала порожнім вулицям нереального вигляду, ніби зависле марево.

Дим не без зусиль відшукав потрібний двір. Постукав, майже не сподіваючись на відповідь; проте через довгі п’ять хвилин до нього вийшла похмура особа років дев’яти.

— Ланових шукаю, — сказав Дим. — Маю важливу справу.

— Усі на площі, — невдоволено повідомило дівчисько. На грудях в неї був круглий значок з мордочкою Діви Донни, і, дивлячись на Дима, вона вертіла його у пальцях, щосекунди нервуючи усе сильніше. — Там заклик… До армії забирають…

— Я в будинку зачекаю, можна? — запитав він терпляче.

Дівчисько закусило губи:

— А чому б вам на площу…

Диму справді хотілося на площу. Ось уже кілька днів він був один, зовсім один у всіх відношеннях, і для підбадьорення духу слід було влитися в юрбу, постояти, послухати, як хтось сопе над плечем, перейнятися відчуттям якщо не безпеки, то у всякому разі рішучості: поки ми разом, нам нічого не страшно. Усі напади тимчасові, наші онуки забудуть це страшне слово — «вовки»…

— Я зачекаю в будинку, — сказав Дим м’яко, але так, що дівчисько відразу відступило, даючи йому прохід.

Він увійшов. Будинок як будинок, чоловік на двадцять, і ні однієї ширми. Запах свіжого сіна. Тиша.

Тут народився Лic-Лановий. Тут він жив. Звідси пішов у мандрівку, що завершилася на дні річки. «Острижений — проклятий». Сам кинувся з обриву? Чи зіштовхнули?