Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Стас повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Як завжди — без попередження, без дзвінка, без емоцій. Просто кинув ключі на тумбу в коридорі, пройшов на кухню й умив руки. Я чекала його в вітальні, мов на іспиті.

— Привіт, — сказала я тихо.

— Привіт, — відповів він, не дивлячись на мене. — Їсти є що?

Я кивнула, хоча йому це було вже не важливо. Я готувала автоматично, а він їв так само. Як механізм, у якому давно стерлись живі емоції.

— Я сьогодні бачила Машу, — почала я, сідаючи навпроти. — Вона запропонувала мені взяти участь у її проєкті. Тимчасово. Просто допомогти. Я...

— Ніко, ми знову починаємо? — його голос миттєво обірвав мої слова. — Я вже тобі казав — мені не потрібно, щоб ти працювала. Це марна трата часу.

— Це мій час, — прошепотіла я, але потім зібралася і продовжила вже впевненіше:
— Я не хочу більше бути просто дружиною. Я хочу бути собою. І я не бачу, чому ти маєш вирішувати за мене.

Він кинув на мене важкий погляд.
— Тобі чогось не вистачає? Живеш у квартирі, де все є. Нічого не робиш, цілими днями вдома. І ще маєш нахабство говорити, що ти не реалізована?

— Нічого не роблю?! — у моєму голосі вперше за довгий час з’явився гнів. — Я тримаю цей дім. Я підтримую тебе. Я жила не своїм життям п’ять років! І мені набридло виправдовуватись!

Він встав, обличчя стало холодним і твердим.
— Якщо ти така нещасна — двері відкриті. Можеш іти. Може, провітришся і заспокоїшся.

Ці слова боліли більше за будь-яку образу. Він навіть не намагався втримати мене. Не спитав, чому я плачу. Не поцікавився, чому мої руки тремтять, а серце стискається, мов у клітці.

Я мовчки пішла до спальні, зібрала валізу. Руки працювали автоматично, наче в чужої жінки. Знайшла в телефоні контакт «Мама» і подзвонила.

— Привіт, матусю. Я… Можна я трохи у вас поживу? Просто… хочу відпочити від усього.

Вони завжди були мені притулком. Ніколи не тиснули, не змушували, не кричали. Тому я знала — там буде тиша. І хоч якась безпека.

Стас стояв у коридорі, дивився, як я надягаю куртку. Він навіть не зробив кроку до мене.
— Іди. Як завжди. Тільки не дивуйся, якщо одного разу тебе не чекатимуть назад.

Я не відповіла. Просто вийшла. Вперше без слів.

У коридорі на сходовій клітці я наткнулася на сусідку — Альбіну. Яскрава, гламурна, у вечірній сукні з декольте, навіть не дивлячись на те, що була лише восьма вечора. Її губи, брови, груди — усе виглядало штучно, але доглянуто. Ми ніколи не спілкувалися, лише іноді перекидалися «добрий день».

— Вечір добрий, — сказала вона голосом, у якому щось сковзнуло — нотка насмішки? Співчуття? Чи щось глибше й неприємніше.

— Доброго, — відповіла я сухо.

Вона провела мене поглядом, як хижачка, що вивчає здобич, яка сама виходить з клітки. І посміхнулася. Повільно. Поверхнево. Але я відчула цю посмішку аж у спині.

Мені стало моторошно.

Я стисла ручку валізи сильніше й швидко спустилася вниз. Холод повітря на вулиці був рятівним. Бо вдома стало задушливо не від спеки — а від того, як мене перестали помічати.