Марія Семенівна Галина - Автохтони

– Претор, певна річ, плутає все. І дуже себе хвалить. Улюблений учень Петіпа, підхопив смолоскип із заслаблих рук учителя. Так що я, коли про оргію в театрі прочитав… партер, ложі, подумав, може, знаєте, як у старих буває, еротичні фантазії.

Даремно він це про старих. Шпет теж старий. Раптом у нього теж еротичні фантазії?

– Нічого не знаю про оргію, – із жалем сказав Шпет. – А Претор… я щось краєм вуха… Але гадав, що помилка. Хіба Претор погодився би, в аматорській постановці?

Шпет усе ще тримав альбом на долонях. Наче вагався, чи варто давати таку чудову річ у чужі руки.

Але ж Шпет навіть не спромігся вивчити як слід власне зібрання, подумав він. А вголос сказав:

– Вам, як історику театру, це має бути цікаво. Таке відкриття.

– Так, – погодився Шпет. І, повагавшись, поклав альбом на обрус.

Зелене на червоному мінилося та мерехтіло, наче на прапорі держави, що зникла, але не здалася.

– Ось. Але це – тільки подивитися. Архів, самі розумієте.

Цупкі, з мармуровим візерунком аркуші й справді були перекладені найтоншим цигарковим папером. Перегортаючи його, він бачив рожеві розмиті подушечки власних пальців. Світ дрібниць, де ти зараз? Ільф і Петров сміялися зі світу маленьких речей. Нерозумні, смішні люди. Світ маленьких речей – це і є життя. Світ великих речей зжер вас обох, маленький би не зайняв. Шпет тупцював у нього за спиною.

– Ви польською читаєте? Там здебільшого польською.

Він обережно перегортав сторінки, напівпрозорі прошарки пахли пилом і чомусь пудрою. Програмки, фотографії-сепія, жовті крихкі газетні вирізки. Коли він відгорнув черговий цигарковий шар, під ним виявилася бліда висохла фіялка. Мабуть, фіялка.

– Я був в архіві сьогодні, – сказав він Шпету. – Дивився підшивки газет за двадцять другий. І ніхто нічого. Хоча, здавалося б, такий, як тепер кажуть, новинний привід! Така знахідка для репортерів! Адже на прем’єру запросили весь цвіт міста.

– Сенсація? – Шпет кліпнув. – Оргія? Це було б у всіх газетах! У всіх! Ви собі не уявляєте, які були тоді репортери! Такі пронози!

Господи, звідки Шпет викопав таке слово?

– Вони б уже не проґавили! Ви все ж таки помиляєтесь. Або великий Претор помиляється. Великі, знаєте, теж… Але щоб у нас! Отаке… гм, отаке! Про цей театр я знаю все.

Усе ти брешеш, подумав він, а вголос сказав:

– А що як цензура не пропустила? Все ж таки образа суспільних звичаїв. Ну і хтось із важливих персон, із тих, хто був на прем’єрі, міг заткнути роти… пронозам.

– Писаки! – Із розкішною презирливою інтонацією вимовив Шпет. – Перодряпи!

– Саме так! Перодряпи. Й пронози. Так чи інакше – нічого. А далі – тиша, як то кажуть. Ну а потім… Потім усім стало не до світської хроніки. О! Ось вона.

Шпет, витягнувши шию, визирав у нього з-під плеча.

– Постановник мізансцен і балетмейстер – Густав Претор.

– Боже мій, – сказав Шпет тремтячим піднесеним голосом. – Боже мій! Але дозвольте!

Він простягнув альбом Шпету – на обох долонях, як дар. Шпет благоговійно прийняв. Це було красиво.

– У вас приголомшливе зібрання, добродію мій. Просто приголомшливе. Мені пощастило, що мене направили до вас.

Пожовкла програмка була прикрашена віньєтками, переважали орхідеї розкішно-фалічних і розкішно-вагінальних форм. Були також маски комедії та трагедії у римському дусі, але з подвійними дірчастими носами, які зазвичай малюють у черепів. Декаданс, такий декаданс.

– Я сфотографую, дозволите?

– Мабуть, – невпевнено сказав Шпет.

Шпет, схоже, боявся, що упливе сенсація і він, Шпет, знову залишиться сам на сам із пильними плюшевими альбомами і висохлими квітами. Безуханними, так. Безуханними.

– Ось цим? – Шпет здивувався. – Тепер цим фотографують?

– Іноді. Любителі на кшталт мене. Ви дозволите мені послатися на вас? На ваше зібрання?

Шпет ледь помітно розслабився.

– Претор пише, – фотографуючи, він вів далі, переважно з метою заспокоїти Шпета неспішним струменем розмови, – що в самому прізвищі його постановники вгледіли Знак. Із великої літери. Сюжет, бачте, з римської історії, і постановник – Претор. І оскільки серйозного гонорару вони запропонувати не могли, вони на це особливо напирали. Тут усе ж таки, ви не ображайтеся, провінція. У Москві Мейєрхольд, конструктивізм і агітплакат, у Празі Кафка пише «Замок», а тут усе ще тішаться квітами зла і в усьому знаки вбачають. Ну ось, я і завершив.

– Як тепер усе швидко, – зітхнув Шпет. – Штучки всі ці… новомодні. А раніше, бувало, поки світло поставиш… Адже вони примхливі, прими, як тільки що не так…

Шпет говорив саме те, що належить говорити хранителеві устоїв, Шпет не виходив з образу.

Неквапом обрати вигідний ракурс, розкласти доземні складки вбрання та заклякнути так на століття у хмарі тьмяніючого фотографічного світла. Так, вони могли собі це дозволити. А нині Мережа напхом набита світлинами зірок, заскочених у найнеслушніший момент. Із відкритим ротом. Зі скошеними очима. З неголеними ногами.

– Дякую, – сказав він Шпету, який роздивлявся програмку, схиливши лев’ячу голову набік. Ось на кого схожий Шпет – на Лотмана. Напевно, все ж таки випадкова схожість, навряд чи Шпет наслідував Лотману свідомо. – А скажіть… хтось вам знайомий? Із позначених?

Шпет короткозоро мружився, вдивляючись у вицвілий готичний шрифт.

– Виконавці? Ні… О! Так, ось же! Валевська-Нахмансон. Азія, нубійська рабиня. Хто б міг подумати? В якомусь аматорському спектаклі!

Шпет занервував, поклав тонкі бліді пальці на програмку, ніби притримуючи її. Боїться, що відберу в нього відкриття, подумав він. Привласню собі.

– Щиро радий, – сказав він, – що завдяки моєму сумирному запиту ви мали змогу встановити цей факт. А хто вона є, перепрошую? Зірка? Прима?

– Авжеж. – Шпет із полегшенням видихнув, круглі плечі опустилися. – Ви ж не в курсі…

– Абсолютно, – сказав він. – Я, знаєте, в оперному мистецтві певним чином профан. Аматор.

– Колоратурне сопрано. Брала верхнє фа третьої октави, причому з легкістю. Уявляєте? Віденська школа. Зірка, можна сказати. Її застрелили прямо на сцені, в тридцять дев’ятому. Така трагедія. Ми нею дуже пишаємося. Але як вона погодилася? Такий… невидатний захід.

Незрозуміло було, чим саме пишається Шпет: виконавською майстерністю Валевської чи тим, що вийшла така мальовнича трагедія.

– Не такий уже невидатний, судячи з результатів. А решта? Художник? Композитор? Автор лібрето?

Шпет розгладив програмку рукою. На отласних Шпетових ліктях красувалися охайні вельветові латки, які й годиться мати людині, котра старанно працює вдома за письмовим столом. Хто їх пришивав? Хатня робітниця? Донька? Невістка? Чи є в нього діти? Онуки?

– Так, лібрето… У. Вертіго, і він же Петронія співав. Не знаю. – Шпет похитав головою. – Дивне прізвище, хіба таке буває? Напевно, псевдонім.

– Напевно, – погодився він.

– І замість імені