Марія Семенівна Галина - Автохтони

і Робер, й усі інші. Вона не бачить їх, проте знає, що вони вродливі, що довкола – прекрасний Божий світ. Їй усі так кажуть – він прекрасний. Ось тобі жовтець, ось волошки… Вона торкається цих квітів, вони ніжні, й аромат, і все таке… Бальзаміни та жасмини. І ось вона гладить пальцями обличчя Водемона, вона знає, що він вродливий, вона кохає його. А тут батько-король напосідається, що, мовляв, стратить її коханого, значить, якщо вона не захоче бачити, якщо не прозріє… Бреше, ясна річ, але вона ж не знає. І вона у відчайдушному зусиллі прозріває: вона ж кохає! І бачить страшне світло, нестерпне, грізне каральне небо і людей навколо. І ось, практично у фіналі вже, коли вона співає «Хто це? Я не розумію?», а цей її мавританський лікар відповідає: «Люди», – вони раптом усі, всі вдягають маски потвор. Вона опиняється у колі потвор. Вони були вродливими, тому що вона була сліпою, розумієте? І сад довкола перетворюється на жахливе пустирище – приходять робітники сцени, служники, і всі ці квіти, всю цю красу забирають до іржавих ящиків. Бетон, труби… Нічого цього не було, ані квітів, ані саду – тільки в її уяві, розумієте? А довкола – бруд, мерзота, огидні пики. Монстри. І цьому вашому нехлюєві, ну, той, який Робер, баритон, Леонід, так? Йому не потрібно буде співати в масці, адже в масці дійсно дуже незручно співати.

Вітольд замислено покусав губу, дивлячись перед собою. Потім невпевнено сказав:

– Як на мене, це все ж таки занадто радикальне трактування.

– Так, але галас забезпечено.

– Галас забезпечено, – зачаровано повторив Вітольд.

Із зали хвилями напливала музика. Він спускався сходами, і його переслідувало чисте сопрано.

Ні, ні! Я їх не знаю!..

Тут не була ніколи! мені страшно!..

Де ти, лікарю? Страшно!

В кільце мене стискають… щось падає…

Так ніби все обрушитися прагне…

Я гину!.. Лікарю! Врятуй мене!

Денне світло здалося дуже яскравим.

* * *

Кручені сходи, тхне котами і трохи каналізацією, важкі двері, коридор. Хіба що по стінах не плакати з космонавтами, а афіші, безліч афіш, від зовсім пожовклих, із крихкими краями та віньєтками, до пізніх радянських із квадратовим шрифтом. Шпет, сивий, в атласному халаті, у вельветових піжамних штанах, здавався актором, запрошеним на роль старого театрала. За совка були такі завліти?

– Вітольд Олегович дав вам найсхвальніші рекомендації. – Голос у Шпета був оксамитовий, поставлений, але, як і у Вітольда, невловно баб’ячий. Акторство, демонстративність. І ще нестача чоловічих гормонів. Вік.

У коридорі вишукалися в ряд неношені капці. Наче передбачалося, що до Шпета на уклін – за досвідом і знаннями – ходитимуть натовпи шанобливих учнів, і Шпет заздалегідь потурбувався, щоби вони не псували паркет. А на породистих ступнях Шпета красувалися чорні оксамитові пантофлі з білим нерозбірливим вензелем. І білі шкарпетки. Хто тепер ходить у білих шкарпетках? Ще й вдома?

– Я займаюся старим авангардом. Зокрема, групою «Діамантовий витязь». Була тут у двадцяті така…

– На якій підставі? – запитав Шпет суворо.

Шпет боявся конкуренції. Або мисливців за архівами. Підступних і меркантильних мисливців за архівами.

– Канадці дали грант. Нам от не цікаво, а їм цікаво.

Самотня лампочка на стелі настирливо бриніла, треба б підкрутити її щільніше або поміняти, але ж Шпет старий, йому важко лізти вгору.

Шпет покліпав очима у такт спазмам нитки розжарення, потім сказав:

– Капці одягніть, – повернувся і, не обертаючись, пройшов коридором.

Він машинально зазначив, що Шпет каже «одягніть». Лінгвістично охайний Шпет.

Коли він, давши раду капцям, увійшов до вітальні, Шпет, мальовниче зчепивши долоні під підборіддям, уже сидів за круглим столом, прикритим плюшевим багряним обрусом.

– Ніколи не чув про «Діамантового витязя», – сказав Шпет.

Кручені роги достатку на шпалерах вивергали квіткові букети, колись пурпурові, із золотим витиском, а тепер вигорілі, бліді… важкі фіранки, портрети примадонн, театральні програмки, віяла, секретер з інкрустаціями, книжкова шафа зі скляними дверцятами, зсередини запнутими завісочками. В житті так не буває. Завжди є щось – дисонанс, неправильність: ну хоча б подерті майталеси, які господар за поспіхом забув прибрати.

– Така група. Маловідома. Вони в двадцять другому ставили тут одноактну оперу «Смерть Петронія».

– Цікаво. – Шпет схилив голову набік. – Чому я про це… Хоча зачекайте. Двадцять другий? Десь у мене тут був двадцять другий…

Шпет із кректанням підвівся. Кректав Шпет так, ніби цього вимагав малюнок ролі – старий поціновувач витончених мистецтв, хранитель і збирач, до якого звернувся по допомогу молодий необізнаний ентузіаст.

Не якісь там теки з поворозочками. Плюш, оксамит, литі накладки. І напевне, напевне картонні аркуші кольору кави з молоком перекладені тонким цигарковим папером. Він дивився в сутулу спину Шпета, який з енергією тер’єра рився в цій купі мотлоху.

– Ось він, двадцять другий! – Шпет ледве втримував зелений з ритого оксамиту альбом. – Тоді, так, вирувало все. Гастролі, проїжджі зірки! Тут було багато проїжджих зірок.

Авжеж, подумав він, перевалочний пункт, останній прихисток. М’яке підчерев’я Європи. Короткі спалахи світла перед наступаючим мороком. Гарячкове цвітіння перед зимовими холодами.

– Мистецтво – це храм, де священний вогонь продовжують дбайливо зберігати в годину потрясінь! А вам звідки відомо? Про постанову?

Точно. Шпет боявся, що хтось його на кривій козі об’їде.

– З мемуарів Претора. Він їм ставив мізансцени та танці, там були танці.

– Претор? – здивувався Шпет. – Великий Претор?

– Так, він був тут. Проїздом до Варшави.

– Не може бути, – приголомшено сказав Шпет. – Звідки мемуари? Адже він давно полишив цей світ.

Шпет кліпнув блідими старечими повіками. Шпет нічого не знав про мемуари. Такий недогляд. І ще Шпет уникав слова «помер». Магія остороги.

– Помер, так. У Парижі, перед самою війною. Пощастило, можна сказати.

Шпет ледь помітно знизав плечима.

– Але глибоким стариганем, – розрадив він Шпета. – Щодо мемуарів… це, бачте, як сталося… рукопис виплив на аукціоні, років п’ять тому. Поки опублікували, поки оцифрували…

– Пардон?

– Ну, хтось із правовласників виклав мемуари в Мережу. В Інтернет, – пояснив він, зустрівши нерозуміючий молочний погляд Шпета. – І там було про постановку «Смерті Петронія». Прелюто, до речі. Претор їм так і не пробачив.

– Чого не пробачив? – здивувався Шпет.

– Ну, гм… Це була, як тепер кажуть, провокація. Перформанс. Вони на прем’єрі підсипали гостям до бокалів із шампанським порошок зі шпанських мушок – у дусі Октавії Лівії. Там не тільки на сцені непристойності коїлися. Власне, прем’єрою все й обмежилося.

Ці Sa Majeste la Rose Вітольда, подумав він, лише несміла пародія на зловісну пишноту того, майже