Тарас Орлик - Данило Галицький

Тільки борсук, що зазіхнув на недоїдки, кинувся навтьоки, метушливо підкидаючи жирний зад із коротким хвостом.

– Стільки сала втекло, – побідкалася Тетеря. – Невдачливе місце. Ідемо звідси.

– Так, мабуть, час, – погодився Никодим.

– Спершу Іванка з Лушкою дочекатися треба, – заперечив Гордій. – А ти поки що розповідати закінчи, бо цікаво дуже. Що Романові спадкоємці? Кажеш, двоє їх було?

– Один чотирирічний Данило, другий дворічний Василько. – Никодим почав неспішно намотувати на ногу онучі, готуючись узутися перед дорогою. – Їх бояри звести зі світу надумали, ось матінка їхня і втекла до польського короля Лешка Білого. Він не був дурнем і взявся кинуте до рук прибирати, а хлоп’ятам лише два міста віддав – Тихомль і Перемишль.

– Іванку! Лушко! – загорлала Тетеря, якій стало нудно.

Гордій невдоволено поморщився, скоса поглядаючи на неї.

– Як же Данилу Галич повернути вдалося? – поцікавився він.

– Хитрість ляха згубила, хитрість і жадібність, – відповів Никодим, постукуючи взутою ногою. – Він, щоб самому не воювати, новгородського князя Мстислава Удалого закликав: візьми Галич приступом і мені віддай.

– І що? Узяв Мстислав?

– Узяти ж бо він узяв, – сказав Никодим, усміхаючись, – але віддавати Білому не став. Він Галич законному спадкоємцеві повернув.

– Данилові?

На знак згоди Никодим нахилив голову.

– Іванку, Лушко! – надривалася Тетеря. – Куди ви поділися? Час іти!

– Щось не чув я, аби новгородці щедрістю славилися, – сказав із сумнівом у голосі Гордій.

– Зате хитрощів їм не позичати, – усміхнувся Никодим. – Мстислав свою дочку Анну за Данила віддав. Поріднилися і заодно союз уклали. Відтоді Данило і княжить у Галичі. І скажу тобі по честі, іншого такого мудрого і справедливого правителя немає на Русі й не було. Суд вершить як Соломон.

– Хто-хто?

– Іванку! Лушко! От бісові діти!

Не витримавши, Тетеря попрямувала в той бік, де сховалася молодь.

– Привели до нього одного разу двох матерів, які немовля поділити не могли, – заговорив Никодим, не уточнюючи, Данила він має на увазі чи Соломона. – Одна каже: «Моє дитя», – друга: «Моє». Кричать, сваряться, одна одну звинувачують. Тоді велить він немовля розрубати надвоє і віддати сварливим жінкам, кожній по половинці.

– Та ти що? – жахнувся Гордій. – Це ж навіть уявити страшно. І як язик повернувся наказати таке?

– Ти почекай, ти дослухай спершу… Ось одна кричить: «Правильно, нехай рубають, щоб нікому не дісталося!» А друга каже: «Ні, віддайте їй, вона мати». І в сльози. А він з трону на неї показує: «Ось справжня мати, вона на дитину свою зглянулася. Другу ж женіть геть і побийте її камінням, гадюку потайну, щоб не кортіло їй на чуже зазіхати».

– Ох і голова! – захопився Гордій. – Я б довіку до такого не додумався.

– Ідуть, – сказав Никодим.

– Що?

– Ідуть, кажу.

Простеживши за його поглядом, Гордій побачив Іванка й Лушку, що з’явилися зовсім не з того боку, куди вирушила шукати їх Тетеря. Тримаючись за руки і пригинаючись під зеленим верболозом, вони пройшли берегом, піднялися по схилу і зупинилися навпроти чоловіків. Переглянулися. Дружно вклонилися до пояса і знову випросталися, усміхнено поглядаючи одне на одного.

Гордій і Никодим теж переглянулися – ошелешено.

– Ми попрощатися прийшли, – сказав Іванко. – Далі вдвох підемо. Тільки я і вона.

– Хіба вам з нами погано? – запитала розпашіла й захекана Тетеря, що бігом повернулася на стоянку.

– З вами добре, тітко, але удвох краще, – відповів Іванко, глянувши на похнюплену Лушку.

– І хто ж так вирішив? – поцікавився суворо Гордій.

– Удвох домовилися.

– Як же ти міг із нею домовитися, коли вона німа як риба?

– Вона не німа, – сказав Іванко, не зводячи очей з Лушки. – Зі мною говорить. Тільки пошепки.

Лушка, далі дивлячись у землю, кивнула. Щоки в неї були малинові й такі гарячі, що волосинки, які вибилися, тремтіли, як біля вогню.

– Ти не будеш кривдити її? – слізливо попросила Тетеря, яка встигла тричі перехрестити молодих.

– Нібито я не знаю, – відмахнувся Іванко. – Сам сирота, розумію що до чого.

Він і Лушка ще раз уклонилися старшим, подякували їм за все добре, попрощалися і, не озираючись, рушили до дороги. Іванко йшов трохи попереду, ведучи Лушку за руку. У своєму полотняному сарафані, коротко підстрижена, вона видавалася зовсім іще маленькою дівчинкою.

– Господи! Захисти їх, – бурмотіла Тетеря, хрестячи дві постаті, що віддалялися. – Не найкращий час кохатися знайшли. Як же вони тепер без нас? Наздоженімо, чоловіки. Разом підемо.

– Не хочуть вони разом, – буркнув Гордій, у якого раптом так засвербіли очі, що довелося аж протерти їх пальцями. – Удвох хочуть. Хай ідуть. Може, щастя своє знайдуть.

– Це під Батиєм?

– Не бувати тут Батию, – упевнено сказав Никодим. – Не дійде він сюди.

– Звідки знаєш? – засумнівалася Тетеря.

– Я не знаю, я відчуваю. Ось… – Заплющивши очі, Никодим потягнув носом повітря, набираючи повні груди. – Тут дихається інакше. Повітря інше. Волею пахне. А там… – Він обернувся на схід. – Там згарища, тухлятина, сморід болотний. Тартарам саме роздолля. Але не нам, людям вільним. Ми тут жити будемо, як раніше жили, до ординців. Нам хани не указ.

– Отже, зупинимо їх? – запитав Гордій, повільно підводячи зосереджений погляд.

– Із Божою допомогою, – кивнув Никодим.

– Так у тартар теж, мабуть, свій Бог є, – обережно промовила Тетеря.

– Хай Батию своєму моляться, – відрізав Гордій. – Він їм замість Бога.

Закинув торбинку на плече і першим попрямував у той бік, куди хилилося все ще яскраве сонце, яке, утім, уже поступово холонуло.

II

Нащадок Чингізхана

Чоловік, чиє ім’я вселяло світу жах, як мор, потоп або чума, зовні не мав грізного вигляду. Борода в нього не росла, вуса ставали помітні лише поблизу, брови були підголені та здавалися підведеними вугіллям, на лівій вилиці танцювали веселі різнокольорові вогники від самоцвіту, що бовтався у вусі. Плоске, жовте, набрякле обличчя можна було б сприйняти за жіноче, якби не очі – страшні та злегка божевільні, як у вовка в клітці. Знаючи силу свого погляду, він не витрачав її марно; наказуючи, дивився вбік; але якщо вже гляне пильно, якщо упне немиготливий погляд в очі співрозмовника, то тут недовго й заціпеніти.

Військової зброї Батий давно не носив, вважаючи за краще одягатися в яскравий китайський шовк, що пестить шкіру ніжніше від жіночих пальчиків, верхи намагався не їздити через хворобливі відчуття в задньому проході, але був ще в розквіті сил, розумових і фізичних, як личить володареві половини світу.

Підкорити весь світ Батий не прагнув. Йому було достатньо родючих західних земель, населених дужими, але м’якотілими чоловіками і принадними білошкірими жінками, здатними працювати, народжувати й догоджати воїнам. Батий не був жадібний. Захоплені родючі землі й чужоземні міста,