Юльчик - За рогом - щастя, Юльчик

Розділ 2: Відкрий, коли здається, що ти нікому не потрібна

У той вечір Емма поверталась додому пізніше, ніж зазвичай. На вулиці дрібно моросив дощ, люди квапливо проходили повз, ніби кожен мав своє місце у світі, свою важливу мету.

А вона?

Вона почувалася непомітною плямою серед тисяч обличь. Наче фон. Наче нічого важливого. Її обличчя губилося в натовпі, думки плутались, а серце — мовчало.

 

Двері квартири зачинились за нею з глухим стуком. Усередині було тихо — надто тихо. Така тиша, яка з’їдає зсередини.

 

Вона зняла промокле пальто, поставила чашку на стіл, сіла в крісло, обхопивши себе руками, і просто… сиділа.

 

— «Мене немає. Ніби я випарувалась. Ніби не існую…»

 

Її телефон мовчав. Соцмережі — теж. Ніхто не писав. Ніхто не дзвонив. Усі зайняті своїм життям, і в цьому, мабуть, не було нічого дивного. Просто боляче. Просто самотньо.

 

— «А ти ще тримаєшся?» — написала Марта, подруга, з якою вони колись сміялись до сліз посеред ночі.

 

— «Не знаю… Я ніби просто існую, але не живу.»

 

Емма тримала телефон у руках, дивилась на екран і вагалась — відповідати чи ні. Хоча… відповідати не мала сил. Просто вимкнула звук і поклала його на стіл.

 

Вона встала і підійшла до вікна. Дощ залишав візерунки на склі — мов сліди невидимих сліз.

 

— «Невже ніхто не помітить, якщо я просто зникну?»

 

І в ту мить ніби вся її сутність стискалася — відчуття непотрібності обмотувалося навколо серця, як ланцюг.

 

У голові почали крутитися голоси з минулого. Хтось колись сказав:

— «Ти завжди така складна. З тобою важко.»

— «Це не про мене. Це не моя провина.» — хотілося закричати у відповідь, але замість цього вона мовчала.

 

У темряві кімнати з’явився блиск — дзеркало. Вона подивилася в нього, наче побачила себе справжню. Та натомість зустріла втому. Втому, що оселилась у очах. Вона не плакала — давно вже ні. Просто порожнеча.

 

— «Я втомилась доводити, що гідна любові. Втомилась чекати, що хтось мене обере.»

 

Вона більше не озиралась назад. Усі сліди Девіда зникли з її простору. Уперше за довгий час квартира належала тільки їй – без спогадів, без тіней, без болю.

 

Повернувшись у кімнату, Емма сіла знову на підлогу, обійняла коліна.

Але в цей раз — не для того, щоб зникнути. А щоб зібратись.

 

— «Я потрібна собі. І цього досить, щоб продовжувати.»

 

Її голос звучав тихо, але впевнено. Це був не крик, а коріння нової впевненості, що починало проростати зсередини.

Вона більше не збиралась повертатися в минуле. Там не залишилося нічого її.

 

Телефон знову засвітився.

— «Я тут. І завжди буду, навіть якщо ти мовчиш», — написала Марта.

 

Емма довго дивилась на це повідомлення. Потім — набрала:

— «Мені важко. Але я більше не хочу тонути в цьому.»

 

Вперше за довгий час вона не просто прочитала, а відповіла. Маленький крок — такий важливий.

Вона знову встала, підійшла до дзеркала й подивилась собі в очі. Ті самі, втомлені, але вже не порожні.

 

— «Ти ще тут. А значить — не дарма.»

 

З кухні пахло кавою. Вона зробила собі чашку, сіла біля вікна з блокнотом у руках. Біла сторінка чекала.

Раптом зʼявилась думка, несподівано тиха, але сильна: - «Я маю про це написати. Про біль. Про пошуки. Про себе.»

 

Ручка торкнулася паперу. Рядок за рядком зʼявлялися слова — чесні, справжні.

— «Це буде книга. Для тих, хто теж відчував, що не потрібен. Для дівчат, які мовчки плакали у своїх кімнатах. Для мене самої.»

 

У її голові почала формуватися мрія. Більше, ніж просто написати. Вона хотіла створити місце — справжній дім для слів і людей.

Не просто книгарню. Щось особливе.

 

— «Паперовий світ з запахом ванілі»… — прошепотіла вона. І усміхнулась.

 

Уявила: м’яке світло, дерев’яні полиці, старі книги й нові історії, аромат кави й ванілі в повітрі. І десь у кутку — дівчина з щоденником, яка нарешті знайшла себе.

 

Її серце стукало тихо, але впевнено.

 

— «Мені є заради чого прокидатись. Тепер я це знаю.»

 

 

Наступного ранку вона прокинулась раніше. Цього разу — не від неспокою, а від бажання діяти.

Емма відкрила ноутбук, ввела запит: «Приміщення під мінікнигарню у місті».

 

Ще не знала, як. Але була впевнена: її світ — тільки починається.

Вечір повільно переходив у ніч. У вікно проникало лише тьмяне світло ліхтаря. Емма сиділа, загорнувшись у плед, і гортала старий блокнот. У ньому були списки покупок, написані вірші, уривки розмов — усе це здавалося безглуздим, але було частинкою її.

 

На одній сторінці — заголовок, написаний від руки:

 

«Паперовий світ з запахом ванілі»

 

Вона посміхнулась уголос.

— «Це ж… моя давня мрія. Книгарня, де буде пахнути кавою, де в кожному кутку стоятимуть книги, а на стінах — цитати, що торкають душу».

 

Це була одна з тих ідей, які зберігались у серці, як дорогоцінність. Колись вона вже уявляла, як відчиняє двері в ту крамницю, де знайомі обличчя заходять не просто купити книжку, а побути в тиші, знайти спокій, надихнутись.

 

— «Можливо, час дати цьому шанс?» — подумала вона.

 

Телефон знову завібрував. Повідомлення від Марти:

 

— «Я б купила в тебе книжку першою. І каву з корицею. Ти маєш відкрити той свій “Паперовий світ”. Обіцяй!»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍