Сергій Оріанець - Іспит, Сергій Оріанець

Випробування, якого я не просила

Слова «приймати пологи» вдарили, мов блискавка. Я — менеджерка, мати, жінка, яка мріє про сцену, — мала стати акушеркою? Холодний піт стікав по спині, а серце гупало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Я не знала нічого — ні як тримати дитину, ні як допомогти Ядвізі. Але її очі, сповнені болю й надії, тримали мене міцніше, ніж будь-який обов’язок.

— Ядвіга, ми впораємося, — сказала я, хоча сама ледь вірила своїм словам. — Дихай глибоко. Я з тобою.

Лікар на гучному зв’язку говорив спокійно, як провідник у темряві. Я постелила на підлогу чисті рушники, поставила миску з теплою водою, знайшла ножиці й нитки. Ядвіга кричала, стискаючи мою руку так, що її нігті залишали криваві півмісяці на моїй шкірі. Її біль відлунював у мені, але я ховала свій страх за посмішкою, за словами, за рухами, які видавалися мені чужими.

— Перейми без перерви? — запитав лікар.

— Так! — відповіла я, голос тремтів, як листок.

— Дивіться, чи видно голівку. Обережно!

Я нахилилася, і в тьмяному світлі лампи, серед тіней і криків, побачила крихітну голівку, вкриту мокрим темним волоссям. Серце завмерло від дива й жаху.

— Вона тут! — крикнула я. — Я бачу її!

— На наступній потузі нехай тужиться щосили. Підтримуйте голівку, але не тягніть!

Я подивилася на Ядвігу. Її обличчя було мокрим від сліз і поту, очі горіли відчайдушною силою.

— Давай, Ядвіга! Ти можеш! Тужся!

Вона закричала так, що стіни здригнулися, і в ту мить дитя вислизнуло в мої тремтячі руки. Але воно не плакало. Тиша вдарила, мов лезо.

— Воно не дихає! — мій голос зірвався, паніка душила.

— Спокійно, — відповів лікар, твердий, як скеля. — Прочистіть носик і ротик хусткою. Легенько поплескайте по спинці.

Я тремтячими пальцями виконала його вказівки. Секунди тяглися, як вічність. І раптом — слабкий писк, немов пташеня. А потім гучний, лютий крик новонародженої розірвав тишу, наповнивши кімнату життям.

— Вона дихає! Вона жива! — закричала я, і сльози полегшення ринули по моїх щоках, змішуючись із потом.

— Перев’яжіть пуповину. Десять сантиметрів від животика. Ниткою, міцно, — продовжував лікар.

Я зав’язала вузол, руки все ще тряслися, але я впоралася. Ножиці клацнули, відрізаючи пуповину, і в цю мить двері розчинилися — швидка увірвалася в квартиру. Лікарі підхопили дитину, закутали Ядвігу в ковдру, поклали на носилки.

— Ви врятували їх, — сказав один із лікарів, глянувши на мене з теплом в очах. — Ви героїня.

Вони зникли, залишивши мене посеред кімнати, всю в поту, з руками, липкими від крові. Я глянула на годинник: 8:05. Іспит починався о 9:00. Моя мрія чекала, але я вже була іншою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍