Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

Глава 2

Наступного дня Злата йшла через парк разом із дівчатами, ліниво жуючи жуйку й ловлячи на обличчі теплі промені сонця. Все було як завжди — свіже повітря, запах кави з кіоску, перешіптування подруг про нового бойфренда Яни. Вони звернули за ріг і несподівано опинилися серед хаотичного натовпу. Вузька вуличка, яка зазвичай була тихою і малолюдною, тепер нагадувала мурашник. Повсюди стояли штативи, розкладалися дроти, а кілька людей у навушниках та з планшетами роздавали команди.

— Що тут відбувається? — здивовано запитала вона, озираючись.

— Знімають фільм! — Катя аж підстрибнула від захвату. — І там Blue Bloods! Подивись на трейлер. Там є логотип!

Яна схопила Аню за руку, і вони майже побігли до натовпу.

Подруги з радісними вигуками кинулися до юрби фанаток, їхні голоси змішалися з загальним гулом натовпу. Вони сміялися, штовхалися ліктями, намагаючись пробратися якомога ближче до загородження.

Фанатки юрбилися за імпровізованим кордоном – кількома пластиковими загородженнями та стрічками, які відділяли знімальний майданчик від звичайної вулиці. Вони щільно притискалися одна до одної, тримаючи телефони напоготові, готові знімати будь-який рух улюблених акторів. Дехто нетерпляче переминався з ноги на ногу, заглядаючи через голови інших, намагаючись побачити бодай уривок сцени.

— О боже, він іде! — раптом зірвалася чийсь голос, і натовп збуджено завирув.

Хтось притиснув долоню до рота, хтось уже натискав кнопку запису, а одна з дівчат, ледве стримуючи сльози, прошепотіла:

— Він ще красивіший у реальному житті…

Актор у центрі уваги, здавалося, навіть не помічав метушні. Він ішов до камери з легкістю, зосереджений на своїй ролі, тоді як режисер уважно стежив за кожним його рухом. Фанатки завмерли, щоб не завадити зйомці, але після команди "Стоп! Перерва!" майданчик вибухнув криками.

— Ви серйозно? — зітхнула Злата, але дівчата вже розчинилися серед людей.

Злата стояла осторонь, трохи далі від натовпу, схрестивши руки на грудях. Вона спостерігала, як знімальна група метушилася біля камер, як помічники режисера роздавали команди через рації, як оператор уважно коригував ракурс.

Вона відступила на крок, окинувши поглядом майданчик. Загородження, натовп, охоронці… Але трохи далі, за рядами трейлерів, не було нікого. Тільки техніка, кабелі, коробки з реквізитом.

Вона прослизнула між припаркованими трейлерами, притискаючись до їхніх холодних металевих бортів. Повітря тут пахло кавою, гримом і чимось технічним – можливо, кабелями чи нагрітими лампами прожекторів. Десь неподалік лунав гул генераторів, час від часу його перебивали уривчасті команди:

— Камера на позицію! Гримери, де ви? Нам потрібно виправити тон!

Вона затамувала подих і швидко прошмигнула повз відкриті двері одного з трейлерів. Усередині виднілася вішалка з костюмами та дзеркало, обрамлене лампочками, перед яким хтось залишив недопиту чашку кави. Відчувши, як серце шалено б’ється в грудях, вона ще більше втиснулася у тінь.

Всього кілька метрів – і вона буде на знімальному майданчику. Вона уявляла цей момент і їй стало цікаво: побачити акторів, відчути магію кіно наживо, можливо, навіть підслухати кілька фраз зі сценарію, які ще ніхто не чув.

Раптом вона почула, як поруч зачинились двері трейлеру.

Злата різко повернулася, її пальці мимоволі стиснули край куртки. Позаду неї стояв хлопець — впевнений у собі, розслаблений, із тією самою самовдоволеною усмішкою, яка з першого погляду дратувала. Темне волосся недбало скуйовджене, руки в кишенях, погляд сповнений легкої насмішки.

— Загубилася, люба? — запитав він, повільно схиляючи голову набік.

Злата зітхнула, склавши руки на грудях.

— Це щось на кшталт: «Ти впала з неба?» — Такі банальні фрази на мене не діють.

Хлопець розсміявся.

— Боже, яка ж ти серйозна. Я думав, що всі знають мене в обличчя, а ти навіть жарту не оцінила.

— Вибач, але я не знаю, хто ти, — вона злегка стиснула губи, удаючи ввічливу байдужість.

— Ого, це навіть якось боляче, — він поклав руку на серце, вдаючи, що її слова його зачепили. — Ти хоч розумієш, на чиєму майданчику зараз стоїш?

Злата зневажливо пирхнула.

— Судячи з того, як ти поводишся, напевно, це твоє королівство?

— Нарешті здогадалася, — він підморгнув. — Але можна було й раніше.  Я — зірка. Ти — незвана гостя.

— Нічого собі. Можливо, мені взагалі до іншої планети треба було йти?

— Ти мене зачаровуєш, знаєш? — він зробив крок ближче. — Зазвичай дівчата реагують трохи інакше, коли мене бачать.

— О, не сумніваюся, — Злата скептично оглянула його з ніг до голови. — Напевно, вони непритомніють від одного твого погляду?

— Ну, принаймні роблять вигляд, що так.

Злата скосила погляд убік, обдумуючи, як вибратися з цієї розмови. Хлопець явно не збирався так просто її відпускати.

— А тепер серйозно, — його голос став трохи нижчим, менш жартівливим. — Як ти сюди пробралася?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍