Юрій Павлович Винничук - Лютеція

— це ж бо він краде наші яйця... Закрадається в курники й цупить... Наші рідні, дорогі нашому серцю яйця... Як таких ще земля на собі носить?» Шкарлупки з яєць я збирав у стару газету й потім ніс у смітник на другій вулиці. Бо хтозна, чи сусідки не перевіряють смітник на нашій вулиці, у пошуках шкаралупок. Я мав таке відчуття, мовби пограбував банк, і за мною стежить сто пар очей. Смерть безневинних курей лягла на мою душу. Я не знав, яким чином спокутувати мій гріх. Може, одружитися з донькою сусідки? Вона доволі апетитна, схожа на юне поросятко — своїми маленькими очками, пухкими щічками й червоним рильцем. За пазухою в неї гупають живі прохолодні яблука і смокчуть гарячу кров, а внизу босі ноги цвітуть і наливаються соком. Восьмикласниця. У суботу й неділю вона вдягає рожевий пеньюар і ходить у ньому до магазину по хліб і молоко. Їй здається, що це щось неймовірно модне, бо ні в кого на вулиці такого пеньюару нема. Та й не дивно, адже пеньюар їй прислали родичі з Америки. «Який у тебе чудовий халатик!» — кажу я, зайшовши до них на подвір’я буцім позичити солі. Її мама пішла до церкви. Люся сама. Я обнімаю її за стан лівою рукою й пригортаю до себе, а правою погладжую той неймовірно м’якенький пеньюар. Вона не пручається, дивиться на мене із подивом, я нахиляюся й цілую її в уста, але тепер уже моя рука гладить її перса, потім ковзає вниз і пестить сідничку — випуклу й ідеально округлу. А коли рука нахабніє далі, Люся виривається й тікає в хату. Я залишаюся без солі.

Восьмикласниця, що з неї взяти. Замолода, щоб за мене віддали. Але родичі в Америці... це так спокусливо... може, навіть дужче за перса й сіднички. Мине ще два роки, заки вона не пручатиметься й пригостить мене всіма своїми привабами в моєму саду на коцику серед лопухів і бзикання комах. Але на ту пору я вже на ній женитися передумаю. Я згадав про неї, маючи чистий і щирий намір учинити добро сусідці, але розумію, що ніхто мого пориву не сприйме саме так, бо я ж нероба, пройдисвіт, гультяй...

Я націджую з бутля вишневого вина і п’ю, а коли я п’ю, то можу розмовляти зі світом на рівних. А коли зі мною починає говорити моя бабця, яка померла, коли мені було шість років, я розумію, що таки п’яний. Тому, що я вірю бабці. Вона має на такі речі нюх. І коли вона каже: «Ти, свиньтуху, знову напився?», я потуплюю очі й бурмочу щось невиразне у своє виправдання. Але бабця на цьому не заспокоюється, вона супить брови й хитає докірливо головою. Там, де вона зараз перебуває, таких, як я, не люблять. І якщо я буду продовжувати пити, то ми з бабцею ніколи не зустрінемось. Усвідомивши це, я починаю гірко плакати, розмазуючи сльози по обличчю. «Аж гидко дивитися!» Хто це сказав? Це не бабця. Вона не могла сказати таких слів. Тоді хто? Невже стрийко Зеньо?.. Стрийко Зеньо! Хто б говорив! Сам банячив так, що мені сховатися, а тепер йому, бачите, гидко дивитися! Так ніби я вже весь обригався й облюрився. О ні, мені ще до цього далеко, найбільше, що я можу — заплакати. Бо мені стає шкода себе. Мені нікого так не шкода, як себе.

2

Я писав роман про Івана Вагилевича[2]. Правда, цей роман, як і всі інші, надпочаті у 70—80-тих роках, не призначався до друку, бо ніхто б його не опублікував. Я ж не писав про наукову роботу Вагилевича, про подвижництво Руської Трійці чи про його стосунки з Шашкевичем і Головацьким[3], я навіть не згадував «Русалки Дністрової». Мене цікавила лише одна загадкова історія, пов’язана з таємничою кралею на ім’я Юлія.

То був час, коли Вагилевич здружився з графом Юзефом Дуніним-Борковським (1809—1843), який був не лише графом, але й поетом-романтиком, героєм безлічі любасних пригод. Одного разу, коли вони з ученим вели товариську бесіду в книгозбірні графа, господар запитав:

— А чому б вам, пане Яне, не переселитися до мене? Я ж бачу, якими жадібними поглядами ви обстежуєте мої книжки. Тут для вас буде справжній рай. Я вам виділю окреме помешкання, харчування, прислугу. Ваша справа — лише займатися й далі тим, що ви любите.

Вагилевич не довго думав і погодився. Три роки — з 1840 по 1843 — він прожив у графа, і хтозна, як повернулася б його доля пізніше, якби граф раптово не помер у тридцять три роки. Граф відразу звелів пошити йому елегантне вбрання, запропонував перейти на «ти» й став водити до театру, на бали, на літературні вечірки, в аристократичні товариства, рекомендував його вченим, як свого найближчого приятеля й чоловіка незвичайно талановитого. Незабаром учений став відчувати свою небувалу значущість, адже в його присутності цілком щиро дивувалися з його знань, хвалили його високі ідеї. З листів Вагилевича до брата видно було, що граф йому остаточно замотиличив голову, переконавши несміливого семінариста, що він геній, світоч над світочами, а в додатку красень із красенів, у якого закохані всі аристократки. «Я бачу, — писав Вагилевич, — як вони дивляться на мене, як обожнюють і хвилюються, коли я наближаюся до цих зацних краль, аби перекинутися словом. Одна ледь не вмліла, коли я цілував їй руку».

Треба сказати, що Вагилевич і справді був вродливим. В нього часто закохувалися. Зокрема, Марія Зарицька, донька священика. Але граф зробив усе для того, аби роз’єднати їх задля своєї примхи. Власне, про це згадував Яків Головацький: «Примхливий польський аристократ і нежонатий пестій великого світу, граф Юзеф Борковський, зіпсував і здеморалізував невинну душу молодого чоловіка, дав йому закуштувати принадних пристрастей зіпсуття, підбив його зарозумілість до неправдоподібної висоти, звів його уяву на брудні бездоріжжя,— одним словом, убив морально непорочного робітника науки і зробив його забавкою своєї панської примхи. Даремно ми, старі приятелі, намагалися переконати його, що все те — ошуканство й знущання над його недосвідченістю та наївністю. Борковський до тої міри опанував його душу, що одним словом розсіяв усі сумніви Вагилевича. На наші упімнення він відповідав: „Ви не маєте поняття про те, що робиться в аристократичнім світі. Ви виховані в колах буржуазії або простолюддя“. І нічим не можна було переконати його».

Він «почав з того, — пише