Віталій - Детектив Соловей. Книга 1. Справа про зниклого чоловіка, Віталій

Розділ 2

Лейтенант Сидоренко, відійшовши на кілька кроків від своїх колег, дістав з кишені свій службовий телефон. Його обличчя було серйозним та зосередженим, адже повідомлення про зникнення людини завжди викликає тривогу. Він швидко знайшов у контактах номер Олени Вікторівни Хрущ і натиснув на виклик.

Після кількох гудків у слухавці пролунав жіночий голос.

– Доброго дня, Олено Вікторівно, – спокійним, але офіційним тоном почав Сидоренко, – Це вам телефонують з поліції. На жаль, ми маємо повідомити вам не приємну новину: ваш чоловік зник. У зв'язку з цим, вам необхідно якнайшвидше приїхати до Подільського відділу поліції для з'ясування обставин. Головним по справі вашого чоловіка призначено Сергія Петровича Солов'я.

На іншому кінці дроту запанувала коротка тиша, яку розірвав стривожений голос Олени Хрущ:

– Господи, як це зник? Я ж тільки вчора з ним розмовляла, все було добре… Що сталося?

– На жаль, Олено Вікторівно, всі деталі ми зможемо обговорити вже у відділі. Приїжджайте, будь ласка, якнайшвидше. Кожна хвилина може бути важливою, – м'яко, але наполегливо сказав Сидоренко.

У голосі Олени відчувалася розгубленість та наростаюча паніка.

– Я вас зрозуміла… Виїжджаю негайно, – ледь чутно промовила вона і, важко зітхнувши, поклала слухавку.

Вже через декілька годин, сповнених тривожними думками та хвилюванням, Олена Вікторівна сиділа у просторому, але дещо офіційному кабінеті підполковника Сергія Петровича Солов'я. На вигляд їй було близько сорока років, елегантна жінка, висотою десь метр шістдесят п'ять, одягнена зі смаком, хоча на її обличчі відбивалася втома та неспокій. Вона нервово стискала в руках невеличку сумочку.

– Добрий день, Олено Вікторівно, – спокійно привітався Сергій Петрович, підвівшись з-за свого масивного дерев'яного столу. Його погляд був уважним та співчутливим. – Прошу, сідайте. Скажіть, будь ласка, коли ви востаннє розмовляли зі своїм чоловіком?

– Добрий день, – ледь чутно відповіла Олена, сідаючи на запропонований стілець. – Десь о пів на десяту вчора ввечері. Він зателефонував і сказав, що вже дістався додому.

Сергій Петрович уважно слухав, роблячи короткі помітки у своєму блокноті.

– Чи не згадував він вам останнім часом, що за ним хтось слідкує, або, можливо, отримував якісь погрози? – запитав він, пильно дивлячись їй в очі.

Олена на мить задумалася, на її чолі з'явилася легка зморшка.

– Наче ні… Нічого такого не казав. Принаймні, я не пам'ятаю, – розгублено відповіла вона.

– Добре, нічого страшного, – заспокоїв її підполковник. – А чи були у вашого чоловіка якісь конфлікти або недоброзичливці у бізнесі?

Олена Вікторівна знизала плечима.

– Ви знаєте, я ніколи особливо не цікавилася його бізнесом, а він мені нічого подібного не розповідав, – відповіла вона, дивлячись кудись убік, наче намагаючись згадати якусь важливу деталь.

– Дякую вам за відверту розмову, пані Олено, – підсумував підполковник Соловей, його погляд залишався уважним та співчутливим. Він легенько кивнув головою, даючи зрозуміти, що розмова підходить до завершення. – Ми обов'язково зв'яжемося з вами, як тільки з'явиться хоч якась інформація про те, що сталося з вашим чоловіком. Наші співробітники вже працюють над цим.

В очах Олени Вікторівни з'явилися сльози. Її голос тремтів, коли вона промовила:

– Я вас дуже прошу, пане підполковнику, знайдіть мого чоловіка якнайшвидше. Я місця собі не знаходжу від хвилювання. Будь ласка…

Вона важко зітхнула, зібралася з силами, обережно поставила свою сумочку на коліна, потім повільно підвелася зі стільця. Її рухи були трохи невпевненими, видаючи внутрішню напругу. Вона кинула ще один благальний погляд на Сергія Петровича, сподіваючись знайти в його очах хоч якусь впевненість.

– Ми зробимо все можливе, пані Олено. Запевняю вас, – запевнив її Соловей, підводячись назустріч. Олена кивнула, ледь помітно посміхнувшись у відповідь на його слова підтримки. Потім, неквапливо попрощавшись, вона розвернулася і попрямувала до дверей кабінету. Її плечі були злегка опущені, а хода видавала глибоку стурбованість. Залишивши кабінет, вона повільно пройшла коридором відділку, її погляд був спрямований у підлогу. Кожен її крок віддаляв її від надії та наближав до невідомості.

Сергій Петрович провів її поглядом до самих дверей, потім важко зітхнув і знову опустився у своє крісло. У кабінеті запанувала тиша, яку порушувало лише тихе цокання настінного годинника. Підполковник відкинувся на спинку крісла, заклавши руки за голову. Його погляд був спрямований у стелю, на обличчі відображалася зосередженість.

– Дружина справді нічого не знає, чи вдало прикидається? – промайнуло в його голові перше питання. Він проаналізував її поведінку, її реакції на запитання. Здавалося, її тривога була щирою, а розгубленість – справжньою. Але в його роботі не можна було виключати жодної версії.

– Отже, що ми маємо точно? – почав він міркувати вголос, ніби ведучи діалог із самим собою. – Відомо, що він був живий і здоровий близько пів на десяту вечора. Дружина підтвердила, що розмовляла з ним саме в цей час, і він сказав, що вже вдома. Отже, якщо це було викрадення, то воно могло статися в проміжку між 21:35 вчорашнього вечора та 8:30 сьогоднішнього ранку, коли його зникнення було помічено".

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍