Світлана Прокопенко - За лаштунками оплесків, Світлана Прокопенко

Голос, що розквітає під суворим поглядом примадонни

Перші тижні навчання в консерваторії промайнули для Софії у напруженій праці. Заняття з вокалу вимагали не лише природного таланту, але й невтомної праці, дисципліни та вміння слухати настанови досвідчених педагогів. Софія з жадібністю вбирала кожне слово своєї наставниці, пані Олени Петрівни – елегантної жінки з пронизливим поглядом та мелодійним голосом, що зберіг свою силу, незважаючи на поважний вік.

"Софієчко, ваш голос має чудову природну красу, – говорила пані Олена Петрівна під час одного з уроків, уважно слухаючи, як юна співачка виконує складну арію. – Але, як необроблений діамант, він потребує огранки. Ми повинні навчитися керувати кожним нюансом, кожним відтінком, щоб ваш спів торкався найглибших струн людської душі."

"Я намагаюся, пані Олено Петрівно," – відповідала Софія, відчуваючи легке хвилювання під пильним поглядом викладачки. – "Іноді мені здається, що я ще не до кінця відчуваю свій голос."

"Це приходить з досвідом та наполегливою працею, моя люба. Не бійтеся експериментувати, шукати нові барви. У вашому голосі я чую і ніжність весняного ранку, і силу гірської річки. Ваше завдання – навчитися їх поєднувати, робити їх слухняними вашій волі."

Крім вокалу, Софія відвідувала заняття з теорії музики, сольфеджіо та історії оперного мистецтва. Кожен предмет відкривав перед нею нові горизонти, допомагаючи глибше зрозуміти складний та захоплюючий світ опери. Вона із захопленням слухала лекції про великих композиторів, про історію створення знаменитих опер, про життя та творчість видатних співаків.

Особливе місце в її розкладі займали репетиції оперної студії, де студенти мали змогу спробувати свої сили на сцені, виконуючи фрагменти з відомих оперних постановок. Саме тут Софія вперше відчула справжній трепет перед виходом на сцену, хвилювання від звуків оркестру та радість від можливості втілювати на сцені образи улюблених героїнь.

Під час однієї з репетицій, де Софія виконувала невеличку, але емоційно насичену партію, до зали несподівано зайшла Агнеса Левицька – примадонна столичного оперного театру, чиє ім'я було відоме далеко за межами країни. Її поява викликала серед студентів хвилю шанобливого шепоту та легкого замішання. Агнеса Левицька славилася не лише своїм неперевершеним голосом та яскравим сценічним талантом, але й вимогливим характером та гострим язиком.

Примадонна сіла в одному з крісел у темному кутку зали, склавши руки на грудях, і уважно почала спостерігати за виступом студентів. Її погляд, холодний та оцінюючий, ковзав по обличчях молодих співаків, не виявляючи жодних емоцій. Коли настала черга Софії, дівчина відчула, як її охоплює хвилювання, помножене на присутність такої видатної особистості.

Софія намагалася зосередитися на музиці, на емоційному змісті своєї партії, але краєм ока відчувала важкий погляд примадонни, спрямований на неї. Її голос, здавалося, звучав слабкіше, ніж зазвичай, а руки ледь помітно тремтіли. Проте, зібравши всю свою волю, Софія довела свою партію до кінця.

Після закінчення її співу в залі запанувала тиша. Агнеса Левицька кілька секунд мовчала, а потім її голос, чіткий та владний, розрізав повітря: "У цієї дівчини є голос. Сильний, але поки що необроблений. Потрібно багато працювати."

Софія відчула, як її обличчя спалахнуло. Це була не похвала, але й не нищівна критика. Це була холодна констатація факту, висловлена тоном беззаперечної істини.

Після репетиції до Софії підійшла Ірина, її нова знайома з консерваторії, чиї очі завжди світилися добротою та підтримкою.

"Не бери близько до серця слова Левицької," – сказала Ірина, поклавши руку на плече Софії. – "Вона завжди така. Її похвали треба заслужити потом і кров'ю."

"Але мені здалося, що в її погляді була якась... неприязнь," – тихо відповіла Софія, відчуваючи неприємний осад від зустрічі з примадонною.

"Можливо, їй просто не сподобався колір твого плаття," – жартівливо сказала Ірина, намагаючись розрядити напружену атмосферу. – "А якщо серйозно, не звертай уваги. Головне, що ти співала від душі. Я відчула кожну ноту."

"Дякую, Ірино," – з вдячністю посміхнулася Софія. Підтримка нової подруги була для неї дуже важливою у цьому незнайомому та іноді ворожому світі великого міста.

Проте слова Агнеси Левицької закарбувалися в пам'яті Софії. Вона відчувала, що примадонна дивилася на неї не просто як на одну з багатьох талановитих студенток. У її холодному погляді Софія вловила щось особисте, якусь приховану неприязнь, причину якої вона поки що не могла зрозуміти.

З того дня Софія почала займатися ще наполегливіше. Слова Левицької стали для неї не лише викликом, але й стимулом для вдосконалення. Вона проводила години в репетиційному класі, відпрацьовуючи кожну вправу, кожну арію, намагаючись досягти тієї досконалості, яка б змусила навіть сувору примадонну змінити свою думку.

Часом, під час занять, вона ловила на собі уважний погляд Данила Волинського. Маестро рідко висловлював свою думку щодо виступів студентів, але його мовчазна присутність завжди відчувалася в залі. Його глибокі, проникливі очі, здавалося, бачили наскрізь, розпізнаючи не лише технічні недоліки, але й приховані емоції та потенціал кожного студента. Софія відчувала особливе хвилювання, коли її погляд випадково зустрічався з його поглядом, але в ньому вона не бачила ані осуду, ані підтримки – лише холодну, професійну оцінку.

Минали тижні. Софія поступово звикала до ритму столичного життя, до вимог навчання в консерваторії, до атмосфери творчого суперництва, що панувала серед студентів. Вона знаходила нових друзів, відкривала для себе нові грані свого таланту, але водночас відчувала постійну напругу, пов'язану з присутністю в її житті постаті Агнеси Левицької. Її холодний погляд, здавалося, переслідував Софію, нагадуючи про те, що шлях до великої сцени буде сповнений не лише тріумфів, але й невидимих битв та несподіваних перешкод. І Софія, з її провінційною мрією, що розквітала під суворим поглядом примадонни, була готова до цієї боротьби. Вона знала, що її голос – це її зброя, а її наполегливість – її щит. І вона обов'язково доведе всім, і перш за все самій собі, що її мрія має право на життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍