Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

- Покличте ветеринара,- наказав незнайомець працівникам, а сам зник за будівлею.

  Леся зупинила автомобіль і вилізла з салону, відкрила багажник, сподіваючись, що тварина ще жива. Так, вівця була живою, і Леся, радіючи, посміхнулася крізь сльози. Вона відчула полегшення – вони встигли. За хвилину до Лесі підійшов один із робітників. Він допоміг дістати тварину з багажника, щоб віднести її до вівчарні та покласти на сіно. Леся йшла слідом.

- Обережно кладіть, — звернулася вона до робітника і теж присіла навпочіпки, приклавши долоню до тварини.

  Саме тоді до вівчарні увійшов невисокий чоловік із сивою бородою. Це був ветеринар.

- А ну розійдіться, — наказав він і став на коліна, оглядаючи тварину. — У неї сильний забій м’яких тканин, але, здається, без переломів. Щоправда, є ризик ушкодження внутрішніх органів.

- Вона житиме? Ви зможете їй допомогти? — у Лесиних очах горіла надія.

- Я вколю їй знеболювальне, щоб зняти біль. Та нам доведеться зачекати до ранку, аби побачити результати. Якщо внутрішні органи не пошкоджені, зранку наша овечка вийде на лужок. Якщо ж пошкодження серйозні, на жаль, прогноз буде поганим...

- Зрозуміло, дякую, — Леся трохи заспокоїлася, але почуття вини не залишало її. — Це я винна… Вона так раптово вибігла на дорогу, що я не встигла її помітити…

- Не варто себе так звинувачувати, — співчутливо додав ветеринар. — З ким не буває. Зранку я ще огляну тварину. Гадаю, що з нею все буде добре. А ви заспокойтеся, не треба так нервувати, бо й вам тоді знадобиться лікар.

  До Лесі підійшов чоловік похилого віку, який до того стояв серед натовпу інших працівників ферми: 

- Не хвилюйтеся, все буде добре. Вашої вини тут і справді немає.

- Але ж це я її збила, — Леся відступилася, не в змозі ніяк заспокоїтися. — Розумієте, я не знаю, як це сталося. Я була уважною… А вона так раптово вибігла… Я загальмувала… Я…

- Дозвольте, я проведу вас до будинку. Вип’єте заспокійливого чаю. Розпорядження хазяїна, — наполегливо запропонував робітник. — Це був нещасний випадок. Якби ви зробили це навмисно — то інша справа. А так це… випадково, пані.

  Леся ще раз подивилася у бік вівці  та побачила, що та заснула, рівномірно дихаючи. Тварина жива і з нею все буде добре, переконувала себе дівчина щохвилини. Та почуття провини, яке охопило її, ставало дедалі сильнішим, заважало дихати й майже доводило до межі втрати свідомості. Вона не знала, куди себе подіти.

  Робітник не відходив від неї, і, підтримуючи, поступово допоміг дійти до будинку. Її ноги підкошувалися, тому вона оперлася на руку чоловіка й зайшла всередину. Леся була переконана, що це будинок її дідуся. Вона навіть не замислилася над тим, чому дідусь й досі не вийшов її зустріти. "Невже він ще не помітив, що я приїхала?" — натомість промайнуло в її думках.

  Дівчина зайшла до великої вітальні й опустилася на диван із темно-коричневою оббивкою.

- Вам заспокійливого накапати чи чаю заварити? — запитала служниця.

- Накапайте краплі, — тяжко видихнула Леся, кивнувши головою.

- Я миттю, — відповіла служниця та взяла з комода, що стояв під стіною, пляшечку із заспокійливим, швидко накапала декілька крапель у склянку з водою й подала дівчині.

  Зробивши кілька ковтків, Леся майже відразу відчула, як напруження відступає. Її тіло розслабилося, а очі почали злипатися, і вона лягла на диван. Занурившись у глибокий сон, дівчина навіть не помітила, що той самий незнайомець весь час спостерігав за нею з кутка кімнати...