Анна Стоун - Амулет стихій , Анна Стоун

Вивільнившись, Рада підійшла до вікна та закрила штору. Альбрехт стримав себе, що важко не зітхнути. Хоч кохана й визнала свої страхи безпідставними, але здається не до кінця. Він був майже впевнений, що вона його не пустила у двір саме через це.

* * *

Наступний ранок почався зі дзвінка у двері. На порозі стояла жінка з мідно-рудим волоссям, а з-за її спини виглядала така ж рудоволоса дівчинка в синьому комбінезоні, — дочка.

— Привіт! — відчинила двері Рада. — Ми вас чекали через телепорт. А де ж Гліб?

— Його шеф затримав на роботі. Буде трохи пізніше.

— Алла, Ліззі, проходьте в вітальню. Лера там з татом грає. — усміхнулася Рада, пропускаючи гостей в будинок.

З кімнати доносився дзвінкий дитячий сміх. Маленька темноволоса дівчинка сиділа у тата на колінах, крутячи в руках плюшевого ведмедика. Альбрехт розвертав подарунок для дочки. Поруч на дивані лежала ціла купа ще не відкритих подарунків. 

Побачивши гостей, дівчинка зістрибнула з батьківських колін і побігла до рудоволосої дівчинки, що з'явилася у вітальні.

Діти продовжили грати з подарунками у вітальні, а дорослі поки пішли до їдальні. З кожною годиною прибували все нові й нові гості. Хтось звичайним транспортом, хтось телепортом. До обіду будинок вже був повний народу.

Пролунав шум мотора, і у відкриті ворота в'їхала машина з тонованим склом. Рада з Альбрехтом вже стояли на порозі, зустрічаючи поважну гостю. 

Машина зупинилася, і з неї вийшла красива чорнява жінка років сорока в дорогому брючному костюмі. Єдине, що видавало її високе походження. — невелика тіара і золоті сережки у вухах.

— Добрий день, Еміра - султан. Як дорога? 

— Добрий день, герцогу, герцогине. Все чудово! Літати на особистому кристалеті одне задоволення!  —  кутики губ жінки розтягнулися у привітній усмішці, браслет на руці задзвенів. — Я хотіла побачити іменинницю! У мене для неї подарунок! 

* * *

Альбрехт вже довго стояв на ґанку, поклавши руки на поруччя. Він, не відриваючись, дивився у бік воріт. Побачивши у вікні чоловіка, Рада вийшла на ґанок.

— Вже майже усі зібралися. Ходімо, Ал. Він напевно не приїде.

— Я ще міг змиритися, що він забув про наші дні народження, але щоб не прийти на першу річницю своєї єдиної племінниці… Твоя тітка із самого ранку зателефонувала та привітала онуку. А цьому важко відірватися від своїх книжок на один день.  — буркнув Альбрехт. 

 Повітря задзвеніло, і з нізвідки з'явилася людина у твідовому костюмі, з охайно підстриженою бородою, що доходила до ключиць. Його болотистого кольору очі світилися веселощами. 

— Ось якої ти про мене думки? — кинув Мерлін, знімаючи невидиму пилинку з рукава піджака.

— Невже охороні чари дали збій і на території особняка можна користуватися чарами невидимості? — Альбрехт підібгав губи, усім своїм виглядом показуючи своє відношення.

— Тому хто накладав ці чари можна. Я наклав заклинання ще у селищі. Забув прибрати. У твоєї доньки день народження, а у тебе таке кисле лице. Як завжди… Може підемо в будинок?

— Тепер зрозуміло чого роєнський король на тебе досі зуби точить. — кинув Альбрехт. Це було зайвим. Усмішка зникла з лиця Мерліна. Рада напружилася, зрозумівши, що пахне смаженим.

— Тільки не сьогодні! — обвела чоловіків суровим поглядом Рада. — Будинок повний гостей. Тому, будь ласка, сваріться скільки влізе завтра. Сьогодні я не дозволю нікому зіпсувати свято!

Сваритися з Радою було страшніше ніж битися з гірським тролем. 

Свято тривало до пізнього вечора. Дітей у будинку зібралося багато, тому у Лери було з ким гратися. 

* * *

За вікном мрячив дощ. Ближче до півночі пролунав гуркіт грому, небо розрізало кілька яскравих спалахів блискавок. 

Закутавшись в ковдру з головою, Рада повернулася на інший бік. Подивившись з заздрістю на Альбрехта, який тихо сопів на іншій половині ліжка, Рада відкинула ковдру і накинувши халат, вийшла зі спальні. 

Підійшовши до дитячої, жінка відкрила двері — Лера солодко спала у своєму ліжечку. Поправивши їй ковдру вона вирішила трохи почитати, можливо тоді вдасться знов задрімати. За дерев'яними дверима з бронзовою ручкою у вигляді вовка знаходилася бібліотека. 

Штовхнувши двері, Рада опинилася в темному приміщенні. За вікном ще вирувала негода.

  – Волд-інклуб!  — клацнувши пальцями, промовила вона, і вмить загорілися всі світильники. Рада, як і всі жінки в її роду могла чаклувати без артефактів. Ця унікальна сила назвалася — родова магія.

Кімната була не великою, але затишною. Дві стіни одна напроти одної займали стелажі з книгами. Біля вікна стояв шкіряний диван, а біля нього — невеликий столик, на якому лежала розгорнута книга. 

Присівши на край дивана, жінка перевернула кілька сторінок. Вона згадала, що так і не дописала характеристику однієї досить мерзенної рослини. 

Закривши книгу, Рада ще раз пробігла поглядом по обкладинці, на якій був зображений герб їхнього роду — вовк, а під ним назва «Ала ін Рал».  Книга була зачарованою, та могла швидко знайти потрібну інформацію. Звичайно, якщо вона вже була записана. Попри свій поважний вік книги добре збереглася.