Кетрін Сі - На смак, як кохання , Кетрін Сі

Глава 2. Сорочка

Чи бувають настільки дивні співпадіння у житті? Я стою й не можу повірити, що квартира Олівера знаходиться прямісінько під моєю. 
— То ти кажеш, що живеш тут вже більше року? 
— Так, — гикає. — А ти? 
— Я сьогодні переїхала.
— Ти мій сталкер? Настільки сподобався наш «просто секс»? 
Наступаю йому на ногу й чоловік кривить обличчя. 
— Не лести собі! Я переїхала сюди, бо тут безпечний район. — згадую ситуацію, що тільки-но сталася на вулиці. — Принані, так казав ріелтор. — додаю меньше впевненим голосом. 
— Тут доволі безпечно, але іноді бувають вилупки, як ті, що напали на мене. 
Олівер має досить міцну статуру, навіть дивно, що його побили. 
— Що ж, я впевнена, що ти дійшов до квартири, тож спокійно можу повернутися додому. 
Весь час Олівер намагається дістати з кишені брюк свою ключі від квартири, але йому це не вдається. 
— Дай сюди. — Моя рука опиняється у його кишені і я з легкістю дістаю ключі. — Будь ласка. 
Віддаю чоловіку. 
— Дякую… не очікував, що ти отак відразу полізеш до мене у кишеню. 
— Сподобалось? — з сарказмом питаю. 
— Так. 
— Повторити? — роблю крок на зустріч, оскільки розумію, що він не дозволить цього.
— Ні, — робить крок назад. 
— Тоді я пішла до своєї квартири. Добраніч. 
— Почекай, — зупиняє мене. — Куди ти йшла посеред ночі з пляшкою вина? 
— Не думаю, що повинна відповідати тобі на питання особистого характеру. 
— Добраніч. — відчиняє двері й заходить.
Дивний він. Чи то через те, що він п'яний? Думаю, він навіть не згадає на ранок нашу зустріч. 

Зранку я прокинулася від того, що хтось досить нахабно дзвонив у дзвінок моєї квартири. Накинувши ковдру на плечі, я попрямувала до дверей й відчинила їх.
— Добрий ранок. 
— Олівер? — перевіряю час на настінному годиннику. — Сьома ранку, ти чому так рано прийшов?! — роздратовано.
— Пляшка вина, — дістає з-за спини. — Не знаю, яке було в тебе, але це також не з дешевого сегменту. 
— Це обов'язково робити о сьомій ранку? 
— Пізніше не можу, мені на роботу, а з роботи я повертаюся близько дванадцятої, а це, досить непристойний час для відвідування одинокої дівчини. 
Дивлячись на Олівера, я не можу зрозуміти, яким чином він виглядає настільки енергійним після того, що сталося вчора. На його обличчі навіть не видно слідів побоїв. 
— А, зрозуміло. — забираю пляшку. — Дякую. 
— І тобі дякую, Стейсі, — посміхається. — Гарного дня. 
— Тобі також гарного дня. — повільно зачиняю двері. 
Щось в ньому змушує відчувати себе ніяково, але тільки що? Зачинивши двері я повернулася у ліжко з пляшкою й відразу поринула назад у сон. 

Помивши волосся під холодною водою, адже гарячої чомусь не було, я вийшла з ванної кімнати й увімкнула телевізор, щоб був якийсь шум на фоні поки я буду збиратися на зустріч з дівчиною, для якої малюю комікси. Вона пише — я малюю. Працюємо за такою схемою вже близько року, але ще жодного разу не бачилися віч-на-віч. Познайомилися на сайті, якось почали листуватися і врешті-решт наше спілкування вилилося у співпрацю. Найкращим рішенням було звільнитися з офісу й почати працювати “на себе”. Амалія назначила зустріч в ресторані, що знаходиться на тій самій вулиці, що й ресторан Олівера і я просто вдячна, що вона обрала не той, де працює він. Було б дивно, ще й сьогодні прийти на вечерю до того ресторану. Мені вистачає дивного збігу, що ми живемо в одному будинку. Точно подумає, що я його сталкер, а це не так. Мобільний починає вібрувати на ліжку і я підходжу поглянути хто телефонує. Це Кіра, тож я чекаю ще трохи й потім відповідаю.
— Вибач, — починає відразу з вибачення. — Я не хотіла лізти не в свою справу. Мені справді шкода. 
— Я рада, що ти усвідомлюєш той факт, що ти сунула свого носа куди не треба.
— Вибачиш мені? 
— Так. — одягаю сорочку, яка невідомо звідки з'явилися в моєму гардеробі. — То, ти хотіла лише вибачитися?
— Так. Мені було незручно, що я так нахабно вела себе вчора… розумієш, цей Олівер, перший чоловік про якого ти мені розповіла, сама знаєш після кого.. тож я трохи перегнула. 
— Кіро, я вдячна за те, що ти турбуєшся про мене, та сама знаєш хто, вже в минулому. Я більше не сумую за ним. Два роки минуло. Дивно було б сумувати за тим, кому ти взагалі не потрібна.
— Та каблучку ти досі тримаєш при собі. — машинально повертаю голову у бік дзеркала, на якому вона лежить. — Так?
— А ти звідки знаєш? 
— Стейсі, ми подруги вже багато-багато років, я чудово знаю тебе. 
— Твоя правда. Здається, я досі не можу викинути минуле. 
— Хочеш я приїду до тебе ввечері? Поговоримо про все, що нас турбує. 
Зав'язую на шиї ніжно рожеву атласну хустку. 
— В мене якраз є пляшка вина. 
— З мене сирна тарілка. — посміхаюся.
Кіра просто обожнює різних види сиру. Вона готова платити будь-яку ціну за рідкісний вид сиру. 
— Тоді, до вечора mi amor¹. 
— Adiós². 
Завершую виклик й перевіряю своє відображення у дзеркалі. Трохи поправляю хустинку, фарбую вуста червоною помадою і я повністю готова до виходу. 

Це наша перша зустріч з Амалією і я трохи нервую. На місце зустрічі я прибула першою, тож мала змогу обрати столик. На відміну від ресторану, де працює Олівер, тут не потрібно бронювати місця за тиждень до зустрічі. Я обрала місце біля панорамного вікна. Чекаючи на Амалію я оглядаю інтер'єр. Ресторан інтимно затишний, з чистими білими стінами та акцентами з ніжно-рожевими та легкими зеленими відтінками. Живі квіти розміщені в різних куточках приміщення, додаючи йому атмосферу свіжості і елегантності. 
Мені тут подобається. Аромат їжі змушує мене відчути голод. Я майже нічого не їла останні два дні. 
— Стейсі, — позаду чую радісний голос й озираюся. — Це справді ти! 
Підводжуся й обіймаю Амалію.
— Нарешті ми зустрілися! — відходжу від дівчини. 
— Я дуже рада! — хтось озирається на нас, адже ми досить шумні. — Ти вже щось замовила? — сідає навпроти мене.
— Ні, — повторюю за нею. — Чекала на тебе. — відкриваю меню.
Увагу відразу привертає оформлення страв, вони всі такі різні, але водночас гармонічно поєднуються. Меню цього ресторану складається з вишуканих страв, які чудово доповнюють атмосферу квіткової краси. Це місце увійде у топ-улюблених ресторанів. 
— Чому я раніше нічого не чула про це місце? — озираюсь.
— Я випадково побачила їх таргет рекламу в соцмережі і відразу зрозуміла, що ми підемо саме сюди! — помічаю, що Амалія неймовірно гарна. 
Дівчина з чорними волоссям у сукні виглядає загадково і елегантно. Її волосся, як чорна пітьма, м'яко облягають її обличчя, підкреслюючи вишуканість її образу. Сукня, що огортає її тіло, ніжно пливе навколо неї. В її очах відбивається мрійливість і таємничість, а посмішка, неначе той струмінь світла, що проривається через темряву. Я бачила фотографії у соцмережах, але у житті Амалію можна сплутати з якоюсь моделлю. 
— В мене щось на обличчі? — торкається своїми тонкими пальцями обличчя.
— Ні-ні, — махаю на знак заперечення. — Я розглядала тебе.. ти дуже гарна. 
— Справді? — вкривається рум'янцем. — Дуже дякую. Ти також неймовірно гарна! 
— Дякую. — посміхаюся.