Кирило Легович - Годинник почуттів, Кирило Легович

Розділ другий 

 

Розділ другий 

 

“Ех..., люба... Закриваю очі і бачу тебе. Не знаю, чому, навіщо і як, але... Ти... Ти... І твої карі очі дивляться на мене так щиро, так ніжно, наче гіпнотизують тіло й кажуть “Йди! Йди до мене!”. Ця сила ладна задушити мене в путах вини, з яких намагаюся витягнути свою мертву душу.” 

 

Українська література - це депресія всього народу, яку письменники протягом століть описували у своїх творах. Навіть вчителі це розуміли. Тому Надія Ігорівна частенько, замість бесід про тяжку долю Шевченка,  розповідала про своє життя. Її історії слухали всі краще ніж навчальний матеріал. Але все-таки вчителювала вона добре, а майстерність Надії Ігорівни  в організаційному плані ніхто не сумнівався. 

Клас літератури нагадував нічим не примітивне приміщення у школі. Ті самі шухляди з скляними дверцятами, заповнені різними книгами, стара дошка, якій залишилося висіти не довго, бо вже по школі змінюють на сучасні  електроні аналоги, й парти, за якими ще сиділи батьки деяких учнів. Приміщення маленьке, але це дозволяло вчителям гострим поглядом охоплювати всіх присутніх.  

 ⁃ Так 7 клас, ви знаєте, що будуть змагання. Підійміть ручки хто знаходиться в команді? Ага… Костя ти у нас вузли в’яжеш? - запитала Надія Ігорівна, задерши голову, щоб побачити хлопця краще.   

 ⁃ Так! 

 ⁃ Дівчата, - почала вчителька,- ви у нас по медицині. А Марк - спорт. Здається...  все. Так, протягом тижня я напишу сценарій, і тоді почнемо готуватися. А ви повторюєте свої теорії.  

 ⁃ А коли у нас ці змагання? - запитала Аня. 

 ⁃ Десь через місяць. Я точно не пам‘ятаю. У нас урок наступний у середу, тоді й скажу, якщо не забуду.  

Надія Ігорівна сама собі кивнула на знак згоди. Вона повільно переключила погляд з класу  у свій навчальний план і через хвилину клас почав вивчати нову тему.  

Надія Ігорівна розповідала про Карпенка-Карого. У вирі викладання матеріалу, вона поступово почала підіймати свій тон, періодично притихаючи, звертаючи увагу  на другу парту першого ряду, де  двоє учнів вдарилися лобами в підлогу. Вчителька знала, що вони у телефоні.  

Один з парубків був з іншого села. Його називали гусарцем, бо той проживав в селі Гусарка, неподалік від Кам’янки. Надія  Ігорівна зрозуміла, що хлопці не зрозуміли  її злості.  Вона поглянула на клас, закінчуючи оповідь, і тоді суровий погляд  пронизив другу парту, що однокласники аж здри гнулися: 

- Я кому це розказую? Ви хоч би слухали, а на в телефоні клацали. На ЗНО прохідний бал не натикаєш, Короменко, і що тоді? Ото підеш на ферму коровам хвости крутити.  

Хлопець лякливо глянув на вчительку. Але страх оборотом змінився на байдужість: 

 ⁃ А навіщо мені вчиться? У бурсу піду, і буде щастя, - відповів той.  

 ⁃ Ти то підеш, але ти розумієш, що ти заважаєш іншим дітям здобувати знання, розумієш?  

 ⁃ Да, розумію.  

 ⁃ Ну так май повагу до своїх однокласників, і не заважай! 

 Хоч Надія Ігорівна  зауваження дала тільки Короменку, але це повідомлення було майже для всього класу. Хтось так само тикав пальцями телефон, хтось ввів бесіди з сусідом по парті.  

  Кіра сиділа й намагалася  зрозуміти, що трапилося з нею на історії. Вона мізкувала.  “Тиск скочить, погода погана. Та бути не може! Тільки ж 12. Ні-ні, це щось інше. Воно таке мілке, невелике, але так тривожить, але й водночас...”  

   У той же момент вона кинула погляд по всьому класу, і  її очі зупинилися на Кості. Вона довго не зводила погляд з нього. “То може це...”   

       Аня помітила погляд подруги на Костю. Подумки вона зауважила, що очі сусідки наче вивчають хлопця, але не як жертву, а як загадку. 

        “Закохалася?” 

   Продзвенів дзвінок. Пів класу миттю зірвалися з місць. Кіра повільно клала в портфель шкільну канцелярію. Це злило Анну. Вона вже переступила поріг класу, як подруга швидкою ходою догнала її.  

  Залишався останній урок понеділка - фізкультура. Для кожного це був особливий урок, адже всі знаходили себе в чомусь: дівчата сиділи на лавах і гомоніли, а хлопці ділилися на тих, хто хоче грати у футбол, а хто у волейбол.  

 Сьогодні вибір звівся на волейболі. Частина дівчат приєдналися до гри. Інші ж сіли на сині лави  по купках і обговорювали гру.  

Кіра уважно спостерігала за м'ячом. Інколи її погляд зупинявся на Кості. Вона намагалася  періодично відводити очі від нього. Та м’яч кожного разу, як на зло, торкався рук хлопця.  

 Соломія, подруга Кіри, одним оком дивилася на гру, а іншим гортала стрічку Інстаграму. Враз вона почула галас на полі, і знову погляд повернувся у реальність. Пробігшись очима по  високим темно-зеленим стінам, Соломія помітила як її подруга, що сиділа поряд, поринула у власні думки, не зводячи погляд з баскетбольного кільця: 

-Ти оце чому сидиш зажурена, а? - різко заговорила Соломія.   

Кіра поглянула на подругу. Вона з подивом відповіла: 

-Чому я зажурена? Все нормально. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍