Луїза Пенні - Зловісно тихе життя, Луїза Пенні

і дивувався, чому. Дехто, особливо мати Пітера, навіть вважав це порушенням закону природи. Клара була центром його всесвіту та уособленням усього, що було в ньому доброго, здорового й щасливого. Коли він дивився на неї, він не бачив розкуйовдженого, неслухняного волосся, пишних суконь, що розвивалися, як вітрила, окулярів у роговій оправі, придбаних у мережевій крамниці «Усе за долар». Ні. Він бачив свою безпечну гавань. Хоча, звісно, у цю мить він також бачив і волоський горіх у її волоссі, який слугував майже ідентифікаційною ознакою. Інстинктивно він підняв руку, щоб розчесати своє власне волосся, збиваючи зі щоки шматок кексу.

— Що ти бачиш? — запитала Еліз у Пітера.

— Чесно кажучи, я не знаю. Але я знаю, що ми повинні прийняти це.

Ця коротка відповідь якимось чином надала його думці ще більше ваги.

— Це ризик, — зауважила Еліз.

— Я згодна, — погодилась Клара. — Але що найгіршого може статися? Що люди, які побачать шоу, можуть подумати, що ми помилилися? Вони завжди так думають.

Еліз вдячно кивнула.

— Я скажу вам, у чому полягає ризик, — натякаючи, що всі ідіоти, продовжила Ірене, — Ми громадська організація і ми ледве зводимо кінці з кінцями. Наша єдине надбання — це наш авторитет. Щойно подумають, що ми приймаємо роботи не на основі їхньої мистецької цінності, а тому, що нам подобається художник як компанія друзів, нам кінець. Це і є ризик. Ніхто не сприйматиме нас серйозно. Художники не бажатимуть виставлятися тут через страх бути заплямованими. Публіка не прийде, бо знатиме, що побачить лише лайно на кшталт…, — їй забракло слів, і вона просто вказала на полотно.

І тоді Клара побачила. Лише спалах, щось невиразне на периферії її свідомості. На найкоротшу мить «Ярмарковий день» замерехтів. Пазл склався, а потім ця мить минула. Клара усвідомила, що знову перестала дихати, але вона також усвідомила, що дивиться на витвір великого мистецтва. Як і Пітер, вона не знала чому і як, але в одну мить світ, який здавався перевернутим догори дриґом, упорядкувався. Вона зрозуміла, що «Ярмарковий день» був надзвичайною роботою.

— Я думаю, що це більш ніж чудово, я думаю, що це геніально, — сказала вона.

— Я вас благаю! Хіба ви не бачите, що вона говорить це, щоб підтримати свого чоловіка?

— Ірене, ми почули вашу думку. Продовжуйте, Кларо, — сказала Еліз.

Анрі нахилився вперед, його стілець заскрипів.

Клара встала й повільно підійшла до роботи на мольберті. Картина зачепила її до глибини душі, у куточку такого смутку і втрати, що вона ледве стрималася, щоб не розплакатися. «Як це могло статися?» — запитала вона себе. Зображення були такими наївними, такими простими. Майже безглуздими, з гусьми-танцюристами й усміхненими людьми. Але було щось іще. Щось для неї незбагненне.

— Вибачте. Мені соромно, — усміхнулася вона, відчуваючи, як палають її щоки, — але я не можу цього пояснити.

— Чому б нам не відкласти «Ярмарковий день» і не подивитися інші роботи?

Ми повернемося до нього наприкінці.

Решта дня минула досить гладко. Сонце сідало нижче, і коли вони знову подивилися на «Ярмарковий день», у кімнаті стало ще холодніше. Усі були виснажені й просто хотіли, щоб це все закінчилося. Пітер увімкнув верхнє світло й підняв роботу Джейн на мольберт.

— D’accord.[7] Чи змінив хто свою думку про «Ярмарковий день»?

Повиснула тиша.

— Тоді двоє за, двоє проти.

Еліз мовчки дивилася на «Ярмарковий день». Вона знала Джейн Ніл мимохідь, і їй подобалося те, що вона бачила. Вона завжди вражала Еліз як розсудлива, добра й розумна жінка. Людина, з якою хочеться спілкуватися. Як така жінка могла створити цю недбалу, дитячу роботу? Але. І її осяяла нова думка. Думка не зовсім оригінальна й навіть не нова для Еліз, але нова для цього дня.

— «Ярмарковий день» приймається. Його буде виставлено разом з іншими творами мистецтва.

Клара підскочила від захвату, перекинувши стілець.

— Та годі вам, — кинула Ірене.

— Саме так! Молодці. Ви обидві довели мою думку.

Еліза усміхнулася.

— Яку?

— З якоїсь причини «Ярмарковий день» кидає нам виклик. Він спонукає нас. До гніву, — тут Еліза відзначила Ірене. — До розгубленості, — вона кинула короткий, але багатозначний погляд на Анрі, який злегка кивнув сивою головою. — До… — тут вона поглянула на Пітера і Клару.

— Радості.

Пітер сказав це в ту саму мить, коли Клара вимовила:

— Смутку.

Вони поглянули одне на одного й розсміялися.

— Тепер я дивлюся на це і почуваюся, як і Анрі, просто розгубленим. Правда в тому, що я не знаю, чи є «Ярмарковий день» блискучим прикладом наївного мистецтва, чи жалюгідними каракулями надзвичайно бездарної і божевільної старої жінки. У цьому й виклик. І саме тому картина має бути частиною виставки. Я можу ручитися, що це єдина робота, яку люди обговорюватимуть у кав’ярнях після вернісажу.

— Огидно, — сказала Рут Зардо пізніше того ж вечора, спираючись на свій ціпок і сьорбаючи шотландське віскі.

Друзі Пітера і Клари зібралися у їхній вітальні, навколо тріскотливого каміна за обідом напередодні Дня подяки.

Це було затишшя перед бурею. Родина та друзі, запрошували їх чи ні, приїжджали наступного дня й примудрялися залишитися на довгі вихідні на День подяки. Ліси були повні туристів і мисливців — невдале поєднання. Щорічний матч із тач-регбі[8] проходив на сільській луці суботнього ранку, а по обіді лука перетворювалася на ринкову площу, де торгували вирощеним урожаєм — остання спроба продати помідори й кабачки. Того вечора запалили багаття, наповнивши Три Сосни смачним ароматом спалюваного листя й деревини, а також сумнівним ароматом гаспачо.

Три Сосни не було на жодній туристичній мапі, бо лежало село надто далеко від головної чи навіть другорядної дороги. Наче на Нарнію[9], на нього взагалі натрапляли несподівано й певною мірою дивувалися, що таке старе поселення мало ховатися весь цей час у цій долині. Ті, кому пощастило знайти його одного разу, зазвичай поверталися.

І День подяки на початку жовтня був для цього ідеальною порою. Погода зазвичай була свіжою і ясною, літні аромати старих садових троянд і флоксів змінював мускусний запах осіннього листя, запах деревного диму та смаженої індички.

Олів’є та Ґабрі переповідали події того ранку. Їхній опис був настільки яскравим, що кожен із присутніх у затишній вітальні бачив трьох хлопців у масках, які збирали жмені качиного посліду з краю сільської луки: хлопці піднімали руки, послід прослизав між їхніми пальцями, а потім вони кидали його на стару цегляну будівлю. Незабаром із синьо-білих тентів «Кампарі» вже капало. Гній сповзав зі стін. Вивіска «Бістро» була забризкана. За мить чистий фасад кафе в самому серці Трьох Сосен був забруднений, і не лише качиним послідом. Село було забруднене словами, які наповнили перелякане повітря:

— Педики! Педики! Déguelasse![10] — вигукували хлопці.