Олена Воротнікова - Все що чекало весни, Олена Воротнікова

 

Шахтарі посміхнулися командиру і з задоволенням, підкорилися.

Хіба тоді, у перший день відрядження, вони, молоді та усміхнені, могли передбачити, що за рік майже всі помруть…

 

Замість трьох днів робіт на енергоблоку, хлопці працювали усі двадцять. Про те, що в тому місці, де вони працювали і, навіть, там де ночували, небезпечна радіаційна променева доза, вони знали тільки, коли пищав дозиметр у їх командира. Загроза була невидимою.

Вони з перших днів почали кахикати і відчувати металевий смак у роті. На це не звертали уваги – нічого ж не болить!

Поруч з Віктором та його колегами працювали пожежники, військові, науковці, працівники ЧАЕС, звезені сюди зі всіх країн колишнього СРСР.

Ніхто не думав про наслідки, бо треба було ліквідувати пожежу й захистити людей. Набагато пізніше усі дізналися, що радіаційна доза тоді, на ЧАЕС в кілька разів перевищила дозу після атомної бомби в Хіросімі...

 

Одного разу, після роботи, до ліквідаторів приїхали актори та співаки. На великій сцені співали, танцювали, розповідали гуморески та вже наприкінці, вийшов чоловік із гітарою. Він співав улюблені, тоді всією країною, пісні В. Висоцького та Ю. Візбора. Його, заплановані на цей вечір, пісні закінчилися, а люди розходитися не хотіли, тоді Віктор підійшов до сцени і запропонував заспівати свої улюблені пісні.

 

Він зробив пробні акорди на гітарі і почав співати:

        «Виноградную косточку в теплую землю зарою,

И лозу поцелую и спелые гроздья сорву,

И друзей созову, на любовь свое сердце настрою,

          А иначе, зачем на земле этой вечной живу…

 

Люди в залі, наче, завмерли! Слова пісні проходили через мозок і зачіплялися у самому серці кожного присутнього. Дівчата-медикині, які теж були на вечірньому концерті, витирали під очима сльози. Пісні ж про кохання та й у виконанні молодого хлопця з неперевершеним баритоном! І ніхто в залі не знав, що шахтар-ліквідатор, за фахом є керівник оркестру народних інструментів, а в шахту пішов лише, щоб заробити грошей. А сюди потрапив по вказівці директора.

Його довго не відпускали зі сцени, аж поки трупа артистів не почала збиратися їхати додому, до Києва…»

 

 

Він одразу помер? – Аміна витирала сльози і шмигала носом. Ні, ми ще двадцять років жили з його хворобами, які з’явилися після того відрядження! А от більшість тих хлопців, за той рік, померли, – згадувала Олена, на її очах блищали сльози. І Ви після цього весь час сама? – не зупинялася Аміна і вже жалкувала, що ця розмова не знімалася на відео. Так, - відповіла Олена, - коли жінка почувала себе королевою поруч із своїм чоловіком в коханні і турботі, але те життя закінчилося, то вже не сподіваєшся на друге диво! «Аби як» та «аби з ким» вже не хочеться.

 

Багаття в каміні погасло, в великій кімнаті стало прохолодно. За вікном світало. Спати дівчати так і не пішли.

Та і весь час Віктор зі мною. Він мене не відпускає, - Олені потрібно було виговоритися далі.

 

Аміна недовірливо подивилася на жінку і чекала продовження примар.

 

Він вже після смерті написав мені смс: «Я в восхищении», - Олена розуміла, що зараз її можна було прийняти за божевільну, вона побачила це у погляді Аміни, - це його улюблена фраза із «Майстра та Маргарити». За годину смс зникло. Також він мене не раз рятував своїм порадами, які з’являлися в моїй голові зненацька.

 

 

Дівчата, давайте я вам зварю каву? – звернувся до дівчат дід Панас.

Він так і не заснув, бо не хотів проґавити ні жодного слова Олени.

 

Дівчата від несподіванки аж підплигнули на кріслах.

Ну що Ви, Панас, так лякаєте нас? – звернулася до чоловіка Олена віршами.

Його давно по імені ніхто не називав. Вже років десять для всіх він був дід Панас, це раніше, коли він був головою колгоспу його називали «Шановний Панасе Івановичу». Він зрадів, що ця красуня не асоціює його зі старим дідом, усміхнувся і пішов робити каву.

 

***

 

Сергій повільно керував авто по засніженій дорозі. На склі вікон залишилися грудочки снігу після вчорашньої хурделиці, вони, наче дрібні діаманти, виблискували під променями ранкового зимового сонця.

 

Аміна зручно вмостилася, витягнув ноги під передні  порожні сидіння мікроавтобусу, бо попереду була довга дорога додому. Вона вдягла лише один навушник, щоб, при необхідності, могла почути Сергія та увімкнула авторські пісні Олени, які співачка скинула всім на телефони.

 

«Все, що було до війни перетворилось на сни,

  щоб кожного вечора дати нам змогу заснути»

- лунав глибокий голос Олени.

 

У Аміни защемило серце, коли вона уявила, як Олена перебирає пальцями струни гітари, співає і дивиться на поранених хлопців в шпиталі з перебинтованими руками та ногами, лежачих, на милицях чи підпершись об стіну із втомленими обличчями. 

 

А ти знала, що, коли дід Панас був головою колгоспу, то він збудував лікарню кращу, ніж в районному центрі? – перервав роздуми Аміни Сергій, начебто відчув, що вона в цю мить теж думає про шпиталь, - і тепер у цьому селі на базі сільської лікарні розгорнутий військовий шпиталь. Ні. Відкіля ж? – Аміна поставила на паузу пісню, - я й не знала, що він був головою колгоспу. Але я, напевно, знаю, про кого буде мій перший випуск після Перемоги! – кивнула головою кореспондентка, - про красуню Олену і про діда Панаса. То це будуть окремі дві історії? – поцікавився Сергій. Одна, – хитро посміхнулася Аміна та завченими рухами перекинула своє волосся на одне плече, - чогось мені здається, що після закінчення війни вони будуть разом!