Олена Воротнікова - Все що чекало весни, Олена Воротнікова

Одного вечора зимова завірюха "зібрала" в домі біля фронту волонтера, журналістку та співачку...

Все, що чекало весни

«Все, що чекало весни»

Аміна хукала на скло віконця авто, розтирала рукавицею тонкий шар криги і дивилася на хурделицю. Вона поверталася з «нуля». Чим далі їх машина від’їжджала від цього міста-пекла, тим тихіше й тихіше було чути свист і бухкання артилерії.

Можна зняти шолом і бронік, - не обертаючись, вигукнув їй Сергій, військовий блогер, який керував авто та постійно з кимось перемовлявся по рації, - сюди вже не долітає.

Аміна кивнула головою водію, знаючи, що він дивиться на неї у дзеркало заднього виду. Вона стягнула з рук військові зимові рукавиці та розім’яла пальці, розстебнула пряжку шолома під підборіддям, скинула і його, пошерхала липучками по боках броніка з надписом «PRESS» й стягнула його через голову. Весь свій «захист» поклала поруч на порожнє місце, розрівнявши своє довге волосся пальцями і видохнула з полегшенням.

Там, де свистіло, бухкало і постійно відчувався жах війни та смерті, вона не помічала тяжкість знаряддя, а зараз – наче скинула пути.

Все гаразд? – Сергій обернувся до Аміни та посміхнувся перетворенню. Воєнна кореспондентка за п’ять хвилин перетворилася на гарну тендітну дівчину з довгим чорним волоссям та довірливими очима.

Вона не перший раз у такому «відрядженні», але вперше без своєї команди. Усі її оператори відмовилися їхати через те, що це місто цілодобово під прицільним вогнем русні.

І коли відрядження було під загрозою зриву, Аміна випадково познайомилася в Києві з військовим волонтером, колишнім працівником українського ТБ, оператором та водієм із особистим мікроавтобусом. Так, це – Сергій, який зараз за кермом і пильнує за безпекою пані.

Аміна відкинула тіло на спинку сидіння, витягла уперед ноги, трішки посовалася, щоб отримати ефект «напівлежачи» та закрила очі.

«Та куди нам їхати?... тут наш дім… як ми тут залишимо лежачого батька?... ні всьо так адназначна… під час обстрілів ми спускаємося сюди, в підвал, який є нам бомбосховищем…я - в нє палітікі…тут поховані мої батьки… просто живемо та ховаємося… волонтери допомагають…» - в її голові обертом йшли фрази та образи людей, які відмовилися від евакуації й після монтажу фільму в Києві, вони будуть героями її нового відео випуску.

 

Снігопад стає таким потужним, що «двірники» не встигають чистити скло! – гучно сказав Сергій, - поки не зовсім стемніло, пропоную переночувати у найближчому селі. Що? – Аміна не зразу почула те, що їй сказав хлопець.

Сергій ще раз повторив про небезпеку рухатися по снігових заметах.

А тут є де переночувати? – захвилювалася дівчина, бо подумки мріяла, як найшвидше погрітися під струменем гарячого душу. Є! Зараз зроблю один дзвінок, щоб бути впевненим, - Сергій відклав рацію і взяв у руку мобілку, - Дід Панас, привіт!

Сергій розповів діду, що везе до нього пані на ночівлю й попросив зігріти чаю до їхнього приїзду.

Аміна підскочила на сидінні, коли їх броньоване авто з’їжджало з головної дороги на допоміжну та трохи крутнулося на перехресті через ожеледицю. Сніг залипав на склі бокового віконця і розгледіти якісь хатинки не було можливим.

Невдовзі машина зупинилася.

Ми на місці! – Сергій допоміг пані зістрибнути з підніжжя авто у кучугур снігу, захопив із собою операторське обладнання і закриваючи собою Аліну від холодного вітру і хурделиці, повів у дім діда Панаса.

Біля воріт їх зустрічав дід Панас, але як можна було назвати його дідом, Аміна не розуміла:  гарний чоловік років шістдесяти, можливо, трохи більше, підтягнутий, високий у флісовому костюмі.

Нумо швидше у хату! – вигукнув господар і махнув рукою до двері своєї будівлі. Хата? - Аміна опинилася в сучасному просторому світлому домі зі сходинками на другий поверх, - тепер я розумію, чому свинособаки бісяться і ненавидять українців! Те, що у нас називається хатою, для русні - недосяжний рівень житла!

В домі було тепло і затишно, багаття в каміні палало і потріскувало, поруч із каміном стояло два крісла з помаранчевими пледами. Посередині вітальні стояв круглий дерев’яний стіл, на ньому були розставлені тарілки та чашки, і чомусь, їх було чотири, на одну більше, ніж зараз людей в домі… у центрі  столу стояла пательня, зверху закутана кухонним рушником.

Дід Панас жив у великому домі один вже кілька місяців, після того, як у сусідньому місті почастішали «прильоти», він відправив свою доньку і двох онуків до родичів покійної дружини в Тернопіль. Як раз тоді, він і познайомився із Сергієм-волонтером, який вивіз його родину до Дніпра та посадив у потяг.

 

Дід Панас! – протягнув руку господар пані. Дуже приємно! Аміна! – її пальчики опинилася у міцній чоловічій долоні. Боже, які руки холодні! Швидше грітися під душ! – наказав дід Панас пані і повів її сходинками на другий поверх, де у великій кімнаті з ванною й душовою кабінкою на гачку висіло кілька пухнастих рушників, - ми Вас чекаємо на вечерю, картопля стигне, - усміхнувся він, бо знає по своїй донці, як дівчата можуть довго намиватися та ніжитися під струменями гарячої води.

 

Дід Панас стягнув кухонний рушник, зняв кришку з пательні й запах смаженої картоплі з цибулею заповнив весь простір вітальні. Аміна тільки в цю мить зрозуміла, як зголодніла.  Вона була готова великою ложкою їсти цю смакоту, хоч смажена картопля, сто відсотків не потрапляла до ПХ - правильного харчування, яке вона дотримувалася дома, у столиці.

 

Добрий вечір, ми з України! – на порозі хати стояла висока струнка жінка років п’ятдесяти, на одному плечі висіла гітара у чохлі, на другому – рюкзак. Вона була одягнена в зелено-жовтий флісовий костюм, який зазвичай, носять військові чи волонтери, - Я стукала-стукала, ніхто не відчиняє, сама і зайшла, бо на вулиці мете, наче у страшній казці! – вона зняла в’язану шапку такого ж кольору і усміхнулася голівудською посмішкою. ‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍