Олена Воротнікова - Все що чекало весни, Олена Воротнікова

Хтось із хлопців збирав сухі гілки для багаття, хтось - розгортав намети, хтось почав рибалити, щоб приготувати юшку. Дівчата збирали квіти, співали та плели віночки, бултихаючи ногами у річці. Все по-чесному!

 

Дівчата, давайте вже до нас, - гукали хлопці, коли зняли з триноги казанок з юшкою, - біля багаття комарів менше!

Сонечко сідало за річкою, вечірні промені виблискували червоними цяточками по маленьким хвилям річки.

Польова юшка із свіжою річковою рибкою, та й ще приготована хлопцями! Смакота!

Усі сиділи навколо багаття, їли та дивилися на вогонь! За спинами виднілися верхівки наметів - на двох. Тільки Олена збиралася спати в наметі одна чи не одна, а зі своєю гітарою. Гітара!

Олена піднялася і занурилася головою у свій намет, рукою намацала гітару і повернулася до багаття. Вона зробила пробні звуки по струнам і усі навколо замовкли.

 

«Повесил свой сюртук на спинку стула музыкант

  Расправил нервною рукой на шее черный бант»

- глибокий оксамитовий голос Олени ширився у вечірньому повітрі і шлейфом розходився до річки.

«Подойди скорей поближе, чтобы лучше слышать»…- хтось почав підспівувати Олені, чого с роду не було! Ніхто їй ніколи не заважав співати наодинці!

 

Олена зиркнула у сторону співу й побачила незнайомця. Замість того, щоб осадити і вказати йому на місце, вона забарилася, бо зачарувалася його дивовижним голосом!

 

«Если ты еще не слишком пьян», - хлопець дивився на пихату красуню і не припиняв співати пісню Нікольського «Музикант». В кожному звуку, в його диханні відчувався професійний спів.

Наче під гіпнозом, Олена почала підспівувати:

«О несчастных и счастливых, о добре и зле…».

Вони разом доспівали усю пісню, відчуваючи один одного, наче це був дует, який роками співав.

 

Віктор! – парубок підійшов до Олени і протягнув руку, коли вона долонею натиснула на струни, вказуючи на завершення пісні. Олена! – вона поклала гітару і протягла обидві руки, щоб піднятися.

 

Як тільки вона піднялася, зразу опинилася в чоловічих обіймах! Тут треба було дати нахабі ляпаса, але колеги плескали долонями і усміхалися.

Олена, наче, заворожена, стояла і не ворушилася, відчуваючи на своїй спині міцні руки зовсім незнайомого парубка.

 

Приборкання норовливої! – промовив хтось із колег.

Віктор усміхнувся, взяв за руку красуню і повів її до берега річки, залишаючи на галявині, навколо багаття, хлопців та дівчат із розкритим ротами.

 

Ти відкіля такий намалювався? – Олена підійшла до самої річки, скинула черевики, бултихнула ногою і краплі води долетіли до обличчя Віктора.

 Вона подарувала йому свою голівудську посмішку і «добила» вже і без того, по вуха закоханого Віктора. Та коли Олена хотіла ще забризкати хлопця річковою водою, він не питаючи дозволу, міцно обійняв красуню і почав пристрасно цілувати чорні очі, смагляві щоки, рожеві вуста… знову очі, знову вуста… аж поки вона не відповіла йому взаємними поцілунками…

 

Тільки жовтий місяць та сузір’я Великої ведмедиці були свідками народження кохання…

 

Олена прокинулася в своєму наметі в обіймах Віктора… ні про що не жалкуючи... Вона повернула голову і побачила його закохані очі.

Віктор обперся головою об руку, підвівся і сказав неочікувано:

Виходь за мене, красунє! Отак одразу? – усміхнулася Олена. А чого тягнути? – щиро здивувався Віктор, притягнув до себе дівчину, міцно поцілував, наче закріпив печаткою довгостроковий документ.»

 

 

А як він опинився біля вашої компанії? – запитала Аміна, яка дуже уважно слухала Олену і потроху смакувала вино.

 

В далекому темному кутку вітальні, куди не діставало світло від каміну, сидів дід Панас, він уважно слухав, скоріше підслуховував, розмову двох пані. Як і Сергій-волонтер, він пішов спати одразу після вечері, але думки про артистку не давали йому спокою. Та коли він вийшов до вітальні, побачив, що дівчата розмовляють і не збираються спати.

 

Олена додала в келихи вишнівку і відповіла:

Віктор на протилежному березі перевіряв, чи гарно закріплений човен до берега – його дідусь послав. Побачив через річку яскравіє багаття, навколо сидять люди, хтось вдало володіє акордами на струнах гітари, а коли почув перші слова його улюбленої пісня, та й ще неймовірний жіночий сопрано, він відв’язав човен, заплигнув і поплив на голос до багаття, - усміхнулася Олена і додала: - Це з його слів.

 

А чому Ваш чоловік помер від променевої хвороби? – задала питання Аміна і сама зніяковіла, - як що це «табу», можете не відповідати, - додала кореспондентка.

 

«1986 рік. Чорнобиль.

Тиждень після катастрофи.

 

Віктор разом зі своїми колегами-шахтарями, яких відрядили з Донбасу на ліквідацію наслідків вибуху на ЧАЕС, переодяглися у військовий одяг та гумові чоботи для виконання робіт по бетонуванню енергоблоку. Кожному видали пляшку з водою, шоломи, окуляри, респіратори, схожі на ті, які вони вдягали, коли спускалися в шахту. 

 

Нам сказали, що ми тут на три дні, - чи спитав чи згадав Віктор своєму командиру-військовому, який приїхав забрати групу шахтарів зі школи, яка була замість гуртожитку, щоб зразу відвести до енергоблоку. Подивимось, - відповів йому офіцер, - напевно знаю те, що на місці аварії вам можна безперервно знаходитися не більше 45 секунд, далі – на перерву. А зараз, перед роботою, пропоную випити трохи горілки. Мої колеги кажуть, що вона хоч трохи, але захищає від випромінювання, - потиснув плечима командир і витяг з великої кишені військових штанів пляшку.