Максим Іванович Дідрук - Твердиня, Максим Іванович Дідрук

Разом з іншими Левко стояв у лаві, краєм вуха дослухався до неоковирної напутньої промови начальника військової кафедри та пригадував найяскравіші епізоди стрільбищ. Раз за разом смакував перемогу над «економістами». Якби він не поцілив у мішень Джоніка, вони програли б. Хлопець уже встиг порахувати на телефоні: 17 цілей дають коефіцієнт 0,708, що менше, ніж у 121-го. 18-та «погашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед — 18/24 = 0,75. Його 18-а.

Втім, був один спогад, який він намагався оминати. Та дивна мить, що передувала вирішальному пострілові. Левко гнав цей спомин геть, заштовхував углиб свідомості, проте не міг спекатись. Одна й та сама нав’язлива думка постійно лишалася на видноті. Причеплива, наче реп’ях, вона п’явкою пристала до мозку й дзижчала притишеним тлом для решти приємних споминів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи вистачило б йому мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?

Хоча навіть не це було найважливішим. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання — не продукт його підсвідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого в критичний момент мозку, проте не той хлопець, не той незрозумілий обрис, що постав на місці мішені. Він прийшов звідкілясь іззовні. У цьому Левко не мав жодного найменшого сумніву.

Бо юнак був темношкірим.

22 липня 2008, 06:38 (UTC -5)

Хатина Тора Сандерса,

36 км на північ від Пуерто-Мальдонадо[10], регіон Мадре-де-Діос, Перу

Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг як завгодно заспокоювати себе, нібито йде в таку ранню годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї хатини просто по воду, та насправді знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки та спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими самими моторошно-білими) від самої короткої думки про те, що невдовзі пропливе повз нього вниз за течією Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Траплялося й таке. 2005-го, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він устиг нарахувати семеро мерців.

Як подумати, Тор Сандерс багато чого віддав би, щоби лежати зараз на невигадливому лежакові в спальні на другому поверсі своєї хатини, загорнувшись в улюблену легку ковдру із шерсті лами (її подарувала індіанка із селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усього світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років… сорок довбаних років!), що відділяли його від давно вже не рідної Норвегії та, звісно, від плота, що от-от мав вималюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна грань його свідомості, що поруйнувала йому все життя, яку він зміг упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато стається в цій глушині (якщо відверто, то взагалі нічого не стається… роками), щоби гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він не допоможе їм, вони пропливуть повз хатину та повз пляж, що відтісняє хащі від води на протилежному березі річки, незалежно від того, стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, й не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами протягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше приказував його батько, дубасячи Тора уламком швабри по ногах і спині через якусь дрібну провину, а часто й без неї). Норвежець усвідомлював: хай хто готує пліт до спуску, він затрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати та зв’язати докупи, розсадити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ніхто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають із певною метою. Їх виставляють напоказ. Покійники наочно демонструють грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А тому на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

Тор ступив на причал, що видавався в річку всього на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприємно скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарості, що заповзали у воду на його боці, застилав нерухомий туман. За молочною поволокою не проглядалося пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку й засмагав там, недовго, як витримувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче тямили, що має незабаром відбутися. Такими тихими, що аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, — зміркував Тор, прислухаючись до монотонного, майже нестерпного гулу у вухах. — Старію». Він покосився на порожнє відро й подумав, що здалося б набрати води (чи хоча б удати, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.

В тумані над серединою річки безшумно, ніби привид, промайнув птах.

Чоловік вичікувально (і водночас із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор непорушно стримів із відром у правій руці й телющився на північний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не туманом, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша… Така безмовність панує рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики.

Ще п’ять хвилин — і все так само тихо…

Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни й іншу окультно-містичну маячню. Він скоїв у житті багато недоброго, тож якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку чи принаймні покаявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, та не тому, що вони йому привиділись або загадковий голос нашептав про них уві сні. Від учора в сельві стояла тиша: стихли цикади, вмовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно наявні) шерехи щурів і вигуки мавп, що продираються крізь гілля. Гігантські річкові видри, які облаштували кубло під урвищем вище за течією, також не показувались. Джунглі заклякли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чупа-чупа[11] та робить із них пліт. Норвежець ніколи не намагався дізнатись, хто то (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті істоти поряд. Такуатіману